зазираю всередину й бачу По, який міцно спить у ліжку, згорнувшись на диво маленьким калачиком під своєю картатою ковдрою, а вишуканий портрет Ґордона Ремзі, вивішений просто над ліжком, приглядає за ним.
Малюю сердечко на прибитій ззовні до дверей письмовій дошці – нехай знає, що я тут була, – і рушаю коридором до подвійних дерев’яних дверей, що виходять до головної частини лікарні, і вгору на ліфті, далі крилом С, через місток до корпусу 2 і прямісінько до відділення неонатальної інтенсивної терапії.
Одна з переваг лікування тут понад десять років у тому, що я знаю лікарню, як свій рідний дім. Кожен виткий коридор, приховані сходи чи потаємний шлях навпростець мною досліджені вздовж і впоперек.
Та не встигаю я відчинити подвійні двері, як двері палати біля мене розчахуються, і, озирнувшись, я з подивом бачу профіль високого худого хлопця, якого ніколи раніше не зустрічала. Він стоїть у дверях кімнати 315, в одній руці тримаючи блокнот для замальовок, а в іншій – вугільний олівець. Його зап’ясток охоплює білий лікарняний браслет, як у мене.
Я завмираю на місці.
Його скуйовджене темно-каштанове волосся перебуває в чарівному безладі – наче він щойно зійшов зі сторінок Teen Vogue і раптом опинився посеред лікарні Сент-Ґрейс. Його очі яскраво-блакитні, а їхні кутки беруться зморшками, коли він говорить.
Але понад усе впадає в око його усмішка. Кривувата, чарівна і має магнетичну теплоту.
Він такий гарний – здається, моя легенева функція падає ще відсотків на десять.
Добре, що маска приховує половину мого обличчя, бо цього разу я не розраховувала на гарненьких хлопців на своєму поверсі.
– Я засік їхній графік, – каже він, буденним жестом закладаючи олівець за вухо.
Я беру трохи ліворуч і бачу, що він усміхається тій самій парочці, яка на моїх очах входила до лікарні.
– Тож якщо раптом не сядеш на кнопку виклику, – продовжує він, – ніхто не потурбує вас щонайменше годину. І не забувай: мені ще спати на тому ліжку, чуваче.
– Про це ми вже подбали.
Дивлюсь, як дівчина розстібає дорожню сумку, що у неї в руках, і показує йому ковдри.
Стривайте. Що?
Гарненький хлопець присвистує.
– Погляньте-но. Справжня дівчина-скаут.
– Ми ж не тварини, чуваче, – каже її бойфренд, усміхаючись широкою парубочою усмішкою.
Боже мій. Огидно. Він пускає друзів до себе в палату, як у мотель.
Кривлюсь і йду собі коридором до виходу – подалі від тієї афери, що коїться позаду.
Теж мені красень.
Розділ 2
Вілл
– Гаразд, до зустрічі, – із цими словами я підморгую Джейсону й зачиняю двері кімнати, щоб дати їм трохи приватності.
Лишаюся віч-на-віч із порожніми очницями черепа, намальованого в мене на дверях, з кисневою маскою, що звисає з рота, і написом
