функції, новими словами й у нових виразах, але ідея завжди та сама. Як дати мені більше часу. Через це мені страшніше, ніж будь-коли до того. Але не за себе. Коли в тебе КФ, ти в певному розумінні звикаєш до думки, що помреш молодим. Ні, я боюся за батьків. Боюся, що буде з ними в разі найгіршого тепер, коли вони не разом.
Але коли тут По – той, хто розуміє, – я можу пережити це. Щойно дозволю собі по-справжньому побачитися з ним.
Решта дня спливає повільно.
Я працюю над застосунком, двічі перевіряючи, чи полагодила програмну помилку, що постійно вистрибувала при спробі запустити його на своєму телефоні. Наношу трохи фуцидину на запалену шкіру навколо гастротрубки, намагаючись надати їй не такого пожежно-червоного, а більше літньо-західного рожевого відтінку. Раз і двічі перевіряю свою купку пляшечок і пігулок «перед сном». Відповідаю на щогодинні повідомлення батьків. Дивлюся з вікна, як тане день, і бачу парочку мого віку, що сміються й цілуються, входячи до лікарні. Не щодня бачиш щасливу пару, яка йде до лікарні. Дивлячись, як вони тримаються за руки й пристрасно перезираються, питаю себе, як це – коли хтось на тебе так дивиться. Люди завжди дивляться на мою носову трубку, на мої шрами, на мою гастротрубку, а не на мене.
І від цього хлопці не стають у чергу біля моєї шафки.
Я «зустрічалася» з Тайлером Полом першого року в старшій школі, але це тривало лише місяць, доки я не злягла з інфекцією й не потрапила до лікарні на кілька тижнів. Уже за кілька днів повідомлення від нього стали надходити дедалі рідше, і я вирішила порвати з ним. Та це й було зовсім не схоже на оту парочку надворі. У Тайлера пітніли долоні, коли ми трималися за руки, і він наносив стільки спрею Axe, що кожного разу, як ми обіймались, у мене починався напад кашлю.
Ці думки анітрохи не допомагають відволіктися, тож я навіть пробую виконати пункт 22 зі свого списку «Поміркувати про життя після смерті» й читаю трохи з книги «Життя, смерть і безсмертя: подорож душі».
Але вже скоро я обираю просто лежати на ліжку, дивлячись у стелю й слухаючи свист власного подиху. Чую, як повітря з натугою пробивається через слиз, що заповнює простір моїх легень. Перевертаючись, я відкриваю пляшечку фловенту, аби трохи допомогти легеням. Наливаю рідину в інгалятор біля ліжка, маленький апарат з гудінням запускається, і випари ллються крізь ротову насадку.
Сідаю, дивлячись на малюнок легень, доки роблю вдих і вдих.
Вдих і видих.
Вдих і… видих.
Сподіваюся, коли батьки прийдуть відвідати мене в наступні кілька днів, мій подих буде не таким натужним. Кожному з них я сказала, що до лікарні сьогодні вранці мене відвезе інший, насправді ж просто замовила сюди «убер» від перехрестя біля нового маминого помешкання. Не хочу, аби комусь із них довелося знову бачити мене тут – принаймні доки не матиму кращого вигляду.
Мама вже й без того кидала на мене стурбовані погляди, коли довелося надіти концентратор кисню, аби просто спакуватися.
У двері стукають, і я відриваю погляд від стіни,
