злегка ошелешує моя прямота і її біляві брови вигинаються від подиву. Але я зовсім не хочу, щоб моє прокляття опинилося поряд із цим прекрасним, здоровим немовлям.
На щастя, вона переводить погляд на тло мого робочого столу.
– То ваша фотка з зимового балу? Я бачила кілька таких в інсті! – захоплено каже вона. – Як це було?
– Супер як весело! – кажу я піднесеним тоном, коли ніяковість тане. Відкриваю теку на робочому столі, повну фотографій. – Цілих три пісні відтягувалася на дискотеці. Покаталася в лімузині. Їжа була класна. Ще й устигла повернутися до десятої тридцять, перш ніж утомилась, а це набагато краще, ніж я очікувала! Кому потрібен відбій, коли тіло саме все знає, так?
Я показую їй та Барб кілька наших світлин, зроблених удома в Мії перед танцями, доки вона ставить мені крапельницю й вимірює кров’яний тиск і рівень кисню. Пригадую, як колись боялася голок, але з кожним забором крові й з кожною крапельницею цей страх потроху відступав. Тепер я навіть не здригаюсь. І тому почуваюся сильною щоразу, як мене тицяють чи штрикають. Наче здатна все перемогти.
– Добре-добре, – каже Барб, коли вони вже мають усі мої життєво важливі показники й припиняють охкати-ахкати над моєю блискучою сріблястою трапецієвидною сукнею з білою трояндовою бутоньєркою.
Каміла, Мія та я вирішили помінятися бутоньєрками, коли пішли дівочою компанією на бал. Я не хотіла йти туди з парою, тим більше що мене й не запрошували. Цілком імовірно, мені б довелося піти звідтіля серед білого дня або стало б зле під час танцю, а це нечесно щодо того, з ким я прийшла б. Вони обидві не хотіли, щоб я почувалася покинутою, тож замість того, щоб шукати собі пару, вирішили, що ми підемо разом. Однак через перспективи з Мейсоном дуже малоймовірно, що так буде й на випускному.
Барб киває на заповнений ліками візок, поклавши руку на стегно.
– Я все одно приглядатиму за тобою, але в тебе цілком непогано виходить.
Вона підіймає пляшечку з пігулками.
– Не забудь, ти повинна прийняти це з їжею, – каже вона, обережно ставить її назад і бере в руки іншу. – І подбай, щоб не…
– Зрозуміло, Барб, – кажу я.
Вона щойно взяла свій звичний материнський тон, але переможено здіймає руки. Глибоко в душі вона знає, що все зі мною буде абсолютно добре.
Я махаю їм на прощання, коли вони вдвох прямують до дверей, і за допомогою пульта надаю ліжку трохи більш сидячого положення.
– До речі, – повільно каже Барб, коли Джулі вислизає з кімнати. Її очі звужуються, і вона дивиться на мене з м’якою засторогою. – Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю, але По вже вселився до палати 310.
– Що? Справді? – кажу я, і мої очі розширюються – я пориваюся самотужки вистрибнути з ліжка, щоб знайти його. Повірити не можу: він не повідомив мені, що буде тут!
Барб робить крок уперед, бере мене за плечі й м’яко штовхає назад на ліжко, не даючи повністю встати.
– Що саме з «Я хочу, щоб ти спочатку закінчила крапельницю» ти не зрозуміла?
Я
