то куми. Незабаром з’явилися й перехожі, що були свідками того, від чого пан так розгнівався.
– Кажи, – звелів Єзекіїль.
– Дозволь, владико, розповісти так, як мені з тих розмов побачилось.
– Не муч, – не витримав пан Бродський.
– Отже, так. Знатний пан на багатому коні в оточенні четвірки своїх гайдуків їхав у службових справах до київського воєводи. Звати того пана Іван Ружинський, він пан підстароста[49] черкаський і канівський. Поспішав, тож особливо на дорогу не дивився. Хто ж посміє такому панові дорогою не поступитися. Селяни з мішками й кошиками в кущі та на пагорби стрибають. Вози, волокуші та чумацькі мажі миттю на узбіччі застигають. Дорогу шляхетному пану! А тут на тобі! Кума горішки принесла! Трапився на худому конику холоп-тугодум, і якраз посеред дороги. І бачить дурна голова, що пан на нього коня скерував, але стоїть, ніби скам’янів. Погребував пан збити його з дороги – зупинився й нумо волати та батогом погрожувати. Кричить: як звати, хто пан у тебе, з якого гною черв’як виповз?! Холоп, бидло, свиняче рило, пся крев та інше, вам відоме. А той дурень дивиться в очі пана та й каже: «Я не холоп і не бидло. А я є пан, ім’я мені Коцький. А їду я з бенкету, який на мою пошану дав сам воєвода київський»! Тихо так сказав, але багацько люду почуло те, та й почали одне одному переказувати. Так що скоро зібрався біля них натовп. Після ринкового дня багато люду по селах розходилося. А люд то жвавий, торговий, до вистави охочий.
– І що нам з того пана Коцького? – все ж не витримав пан Бродський.
– А те, що… – почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати більшої ваги своїй звістці. Та потім продовжив: – Зі слів перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як і наш трудар Іван. До того ж мітка, вам відома, так само в нього під губою! І ще… До сідла конячини була прив’язана ганчірка. Можливо, в неї був загорнутий меч…
Змітаючи брата Сича зі шляху, виконавці волі гетьмана кинулися до дверей.
– І кроку не смій ступити! – зриваючи голос, закричав владика Єзекіїль.
«Яка селюча душа! – в гніві подумалося панові Ружинському. – І чого він там стоїть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».
Та купа гною складалася з двох живих істот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусі, зі смушевим ковпаком на голові, в полотняних вузьких штанях земляного кольору і в грубих поршнях[50] на босу ногу. Під ним був безпородний кінь якоїсь дикої масті – забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всій спині, грива й хвіст рудо-коричневі, темніші за шкіру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише більш інтенсивно забарвлені в районі зап’ястних і скакальних суглобів. Витонченістю ця чотирьохкопитна істота не вирізнялася. Та й холкою коник був на лікоть нижчий від панського красеня-скакуна.
Відмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирішив, що ні батіг,
Посада в Речі Посполитій і Великому Князівстві Литовському. Підстароста був заступником старости і міг замінювати його на місцевих зборах.
Взуття, що виготовлялося з цільного шматка шкіри і зшивалося сиром’ятним ременем.
