будувати кам’яні житла. Зводять хати без фундаментної основи, а часом і наполовину в землю вкопані. Ні черепиці, ні ґонту – вкриті очеретом та соломою. Чекають, що прийдуть татари або інші лиходії й усе перетворять на попіл. Не вірять, що Річ Посполита їх захистить. А головне: навіть печей правильних не заводять. Ставлять у своїх оселях димарі, які ліплять гончарі з глини, а потім обпалюють, – і поміж себе звуть ту кераміку «бовдуром». Цю дикунську штуку за допомогою глиняної обмазки з’єднують із димоходом і використовують для приготування їжі та обігріву. Але це ті, хто має можливість за той «бовдур» викласти кілька подвійних динарів[42]. А чимало киян, як і селян, плетуть той «бовдур» з лози, ба навіть вистругують із дерева самі. Хоч скільки обмазуй глиною – не врятуєш і не встежиш, коли прогорить така піч і полетить по хаті червоний півень.
У монастирі, що згорів, господарювали ті ж напівдикі русини, що в Києві й околицях. Що з них узяти, з бидла?
Згорів православний монастир – значить, була на те воля Господа. З цим не посперечаєшся. А ось із тим, що шляхтянка, дружина самого мозирського маршалка Анна Гулевич пожертвувала для відродження монастиря великий шматок землі на Подолі[43] – це безглуздя! І ніхто тоді не присоромив пані Гулевич і не розповів їй, які наслідки може мати така непродумана щедрість.
Учепилися в ту землю православні попи, швидко плани накреслили (ось вони, копії, на столі пана комісара) – і почали в камені піднімати монастир. Далі ще гірше: назвав заїжджий константинопольський патріарх його братським, і став він зміїним клубком, з якого показують свої отруйні ікла ті, хто вибрався з болота і був освячений патріархом, – православні владики. Вибили б скоро ті ікла – та ось клопіт, якого не чекали: голота козацька, та й деякі шляхетні козаки прислухалися до гетьмана Конашевича-Сагайдачного і взяли під свій збройний захист православні церкви й монастирі. Одначе й Сагайдачному шию скрутили б, якби турки з татарами не загрожували Речі Посполитій, а в Європі не потекли ріки крові. І змішалася в тих ріках після взаємної різанини і католицька, і протестантська, і всяка інша кров. Як тут обійтися без козаків? Без воїнства, відомого вже всьому світу. Ось і доводиться набиратися терпіння. А простіше кажучи, зціпити зуби й чекати того часу, коли можна буде зігнути козацькі голови, а православні церкви й монастирі підкорити уніатству.
А тим часом доводиться займатися дрібними справами…
Утім, питання про меч королевича Владислава аж ніяк не дрібне. Це важливе питання. Вчора ввечері здавалося, що його буде нескладно вирішити. Розгнівана удовиця, її міцна спина – пан Пйончінський, та ще й законник, що з’їв на судових справах не одного собаку, і в ролі його помічника досвідчений Антонім Дзевульський…
Та от невдача: стоїть цей великодосвідчений пан і не знає, куди очі ховати під, здавалося б, спокійним поглядом пана комісара.
– …і тоді я подав сигнал, – трохи заїкаючись, продовжив пан Дзевульський. – Удовиця
Динар – дрібна польська монета.
Згідно з дарчою 1615 р.
