їй скарги скривджених. Її по-справжньому боялися і при зустрічі опускали очі. Всі чоловіки. Крім Івана Пйончінського. Цей пан в останні роки став таким невід’ємним від пані гетьманші, як і заплічні крила від залізних польських гусарів.
Саме він зараз і викликав прихований гнів митрополита, вже сповіщеного про переїзд пана Пйончінського в будинок Конашевичів на Подолі. Саме йому був украй не радий і єпископ, який знав про те, що цей шляхтич часто відвідує Замкову гору, де осів польський комісар і таємний посланник Якуб Собеський.
Крім утішальника вдови Івана Пйончінського, за гетьманшею слідували нотаріус і його помічник з чорнильним приладдям на шиї та зі шкіряною скринькою в руці.
– Ох ці справи опікунські, – тихо застогнав владика Іов і простягнув руку для цілування.
Анастасія ковзнула губами вздовж простягнутої долоні й тут-таки високими грудьми впала на вогку землю могильного пагорба. Її спробували підняти пан Пйончінський і нотаріус, але вдова так зиркнула, що вони одразу ж і відійшли.
Перехрестившись, митрополит співчутливо похитав головою.
– На все воля Божа. І в радості, і в печалі ми славимо Його. А більш ті, хто в скорботі молиться. Залишимо, владико Єзекіїлю, рабу Божу Анастасію для довгої скорботи і молитви про її чоловіка, раба божого Петра.
Єпископ радо кивнув, але не встигли владики ступити й кроку, як дорогу їм перегородила розчервоніла вдова.
– Закликаю до Господа Всемогутнього і до тебе як до отця свого духовного, владико Іове! До тебе, хто з волі покійного гетьмана виконує обов’язки опікуна його сім’ї! Не дай загинути в злиднях!
Митрополит спробував обійти огрядну вдовицю, але це було не так і легко, враховуючи її розпростерті руки.
– Дитино моя, – якомога спокійніше почав владика Іов. – І я, твій опікун, митрополит Київський і Галицький, і другий, волею покійного гетьмана, опікун – славний воїн Оліфер Голуб, хто гідно займе місце славного в перемогах раба Божого Петра, вже дали тобі звіт про те, як доблесний гетьман Конашевич-Сагайдачний розпорядився своїм майном. Я вже казав, що…
– Ох, ох, ох… – заломила руки вдова і мало не впала на камінь монастирського двору. – Нещасна я. Ох, пренещасна. Видно, любив мій славетний чоловік камінь монастирів і церков більше, ніж дружину свою вірну і сина єдиного. Усе! Усе віддаю вам!..
– Згідно із заповітом, обдарував покійний гетьман не лише Львівський та Київський братські монастирі, але також і…
Не зумів закінчити владика Єзекіїль слово своє. Повисла на його грудях огрядна удовиця так, що шви на єпископських шатах тріснули. Краще вже вийшов би на світ Божий владика як звичайно – у поношеній рясі.
– Золото… срібло… Нехай буде так, якщо чоловікові хотілося свою сім’ю приректи на голод і злидні. Але ось – син! Його кровиночка, продовжувач
