мов заявляючи: «Ми більше не холопи вам, і тим паче не бидло. Ми йдемо на нашу землю, за яку готові боротися зі зброєю в руках і з православною вірою в серцях».
Усвідомив свій хибний вчинок Владислав. Потім виправдовувався, що написав «кошовий», а зовсім не «гетьман усіх козаків Рутинії»…[27] Але й так було зле. Військо Запорозьке завжди трактувалось як «збіговисько розбійників». А тут виходило, що все-таки військо! Що перемогло могутніх османів! Проблем додавало й те, що під рукою гетьмана були не тільки запорожці, а й городові козаки, загони ополченців, та ще й кілька сотень донських козаків. На це Владислав тільки й сказав: «Дароване, як відібрати?»
А відібрати слід. Притому тихо й швидко. На це благословили Якуба Собеського король і деякі сенатори.
Так, Якуб Собеський – не Цезар, інакше міг би й думати про це, і бесіду продовжувати. А так виходить, що випав на якийсь час із потрібної бесіди.
– Ось що, пане Дзевульський! Думаю, що настав час діяти. Іди, Антоніме, і підготуй вдову гетьмана Конашевича. Зараз, коли козаки роз’їхалися, можна й навідатися в братський монастир. Як кажуть козаки, «без праці нема плоду»! Вранці й навідаєшся. І цього пана Пйончінського не забудь узяти. Ти добре попрацював, – м’яко усміхнувся своєму помічникові ясновельможний пан комісар. – А шинкаря тим часом придержи біля себе. Хтозна, може, доведеться монастир обшукати… Ну, скажімо, щоб знайти фальшивомонетника.
Пан Дзевульський пішов, а Якуб налив вина і звернувся до лікаря:
– Я все хочу тебе запитати, пане Пойдо, як учену людину: від чого помер козацький гетьман?
Фабріус Пойда від душі розсміявся.
– Почув у твоїх словах, пане комісаре, схильність до хитрощів і таємниць. А також бажання все знати й в усьому досконально розібратися. Клянуся Господом і Пречистою Дівою Марією, що ніхто не давав мені таємних вказівок і я не підсипав у ліки й мазі нічого такого, що могло прискорити смерть пана Конашевича. Приходив уранці в будинок, який гетьман для своєї сім’ї звів на Подолі, оглядав старого, намагався накласти мазі й змусити випити настоянки за моїми випробуваними рецептами. Гетьман неохоче виконував мої настанови. Іноді розмовляли. Іноді запрошував до столу в обідню пору, а потім випроводжав. Звісно, мені відомі настрої і думки багатьох вельмож Речі Посполитої, та й простої шляхти. Багато хто смерті його швидкої бажав. Але тільки не король наш Сигізмунд, ні коронний, ні польний гетьмани, та ніхто із сенаторів цього вголос, принаймні при мені, не висловлював. Ба більше: сподівалися, що пан Конашевич видужає і буде, як і раніше, тримати козаків у кулаці…
– Цих не втримає жоден кулак, – похмуро зауважив пан комісар.
– Авжеж. Але мати при короні вождя, що здатний козаків повести за собою і на Московію, і на османські землі, й навіть до Європи – це важливо. Так що смерть гетьмана козацького передчасна.
– Не скажи,
Грецька назва населення Східної Європи.
