і вжити відповідних заходів, доки ще не занадто пізно.
Ось, приміром…
Якуб Собеський пошукав серед аркушів. Ага, он воно, його рукою писане:
«…Хвилювання, що виникли серед війська, на кілька днів відстрочили переправу через Дністер. Жовніри[18] натовпами оточували намети старшин і турбували гетьманів наполегливими вимогами. Тут чувся гнів, там скарга, тут прохання, там погроза. Давалася взнаки розбещеність і відсутність дисципліни; розпорядження гетьманів залишалися невиконані; всі нарівні – новобранці й ветерани, тубільці й іноземці, звичайні найманці й шляхтичі, кінні та піші – навперебій волали, що не мають ні грошей, ні їжі, що піддаються великим небезпекам без будь-якої винагороди, що ворог загрожує, а підкріплення запізнюється…»
І це перед битвою, яка повинна вирішити долю Вітчизни! А з яким серцем довелося йти на підписання мирного договору після того, як битва закінчилася!
Ось ці гіркі слова:
«…Вожді, звісно, дивилися з великим сумом на те, як погіршується настрій війська, і вживали всіх зусиль для того, щоб перешкодити дезертирству. Навмисно зволікали з лагодженням моста, воліючи навіть у такий невигідний для війська спосіб покласти край ганебній втечі. Чимало шляхтичів, що належали до поважних родин, ховалися на возах між провіантом; їх витягали з цих прихистків і напоказ вели табором як таких, що ганьблять своє військо. Імена осіб, що зганьбили себе боягузтвом, записали в публічні акти для повчання нащадкам, майно їхнє конфісковувалося…»
Якби не ця ганьба, договір мав би більш вигідні для Речі Посполитої параграфи. Адже здобули перемогу – проте все ще тряслися душеньки багатьох шляхтичів за своє життя. Хотілося їм бігти у свої маєтки, пити й вихвалятися, і зовсім не хотілося довести справу до кінця в ім’я Вітчизни – стояти міцно, грізно нависати над уже зломленим супротивником.
Дякувати Господу, що Конашевич не став збирати свій козацький табір і дочекався того часу, коли турки не повернули назад. Почали б збиратися козаки в свої містечка та в дніпровські очерети – й усе! Вмить розбіглися б захисники Речі Посполитої – а там ні грошей, ні слів не вистачило б для того, щоб зібрати бодай невеличке військо. І це при тому, що польське шляхетство на ратному полі стояло за свої привілеї, землі, багатства. А за що боролися ті, кого шляхта прикро іменувала «своїми холопами» й «бидлом»?
Атож, за що, а головне – за кого боролися ті сорок тисяч козаків з Украйни, які завдяки своїй хоробрості та неймовірній дисципліні й згуртованості витримали багатоденні гарматні обстріли й атаки розлючених яничар?
Ось що найцікавіше – і найсумніше!
Ще з десяток років тому йшли чайки[19] Конашевича до турецьких берегів і до Криму з парою тисяч козаків. У поході на московські землі гетьман вів десятитисячне військо. Під Хотином у Конашевича-Сагайдачного вже була сорокатисячна армія. Не гірша, а багато
Польська наймана піхота, солдати.
Безпалубні човни, пристосовані для морських походів.
