смакуючи вино, подав голос лікар.
Пан Собеський делікатно усміхнувся. Це ж не простий лікар, а важливий для його справи – вчений чоловік Фабріус Пойда, близький до самого короля.
Свого особистого лікаря приставив король Сигізмунд до козацького гетьмана Конашевича. А ще надав свою карету для зручності пораненого рятівника Польщі. У тій кареті й прибули до Києва і Конашевич-Сагайдачний, і лікар. Так аж до смерті гетьмана був при ньому Пойда. Лікував – і прислухався. Однак і одне, й інше мало допомогло. При ньому Конашевич серйозних справ не обговорював, та й ліки і мазі від смерті не вберегли. Тепер лікар стане перед королем і розповідатиме про свою неймовірну користь, та ще й нагороду щедру проситиме за старання.
– Повеселив? – суворо глянув на підлеглого Якуб Собеський.
Пан Дзевульський молодий, немає ще й двадцяти п’яти. З виду простий, непомітний. Такого у натовпі одразу поглядом і не вловиш. Але сірі очі чіпкі, розумні. І на вилицях жовна, які відрізняють людей упертих.
– Та я й сам тим веселощам піддався, коли уявив, як шинкар від радості аж танцював, побачивши на столі дві золоті монети. Щедра плата за обід і горілку. Тепер, коли гетьмана в землю поклали, чимало козаків покинуло Київ. Так що для шинкарів закінчився золотий час, коли ті пропивали все, що мали, за упокій свого улюбленого гетьмана. Схопив шинкар зі столу золото і кланявся аж до землі, поки гість той не пішов із двору. А потім обережно розкрив кулак – а там дві мідні московські копійки. І як тільки грець не побив цього шинкаря?!
– А були дві золоті монети? – перепитав ясновельможний пан комісар, починаючи явно нудьгувати.
– Та ось вони, ці монетки, – поклав на стіл речові докази Антонім. – Зверни, ясновельможний пане, увагу і на третю монетку, яку я в того-таки шинкаря конфіскував.
Не встиг пан Собеський і бровою моргнути, як п’яненький лікар згріб у долоню монети.
– Копійки московські. Тьху, яка дурня! Такі військо наше польське і козаки Украйни в московському поході й не брали. А ось такі ж монетки, тільки із золота, брали охоче. Це московський цар Шуйський, розтративши все срібло на шведське наймане військо[22], змушений був золото на монети пустити. Ні часу, ні клепки не було нові штампи виготовити. Ото на мідних штампах і робили золоті копійки. Радів шинкар, бо й раніше, загулявши, козаки золотими копійками розплачувалися. А тут мідь, що видалася за золото. Видати мідь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото із ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потім прожарити. Це називається вогневе золочення. А є ще золочення на олійній основі, і на глиняній, і на водній. Ото взяв шинкар монетки у свої пітні від жадоби руки – кепська позолота й злізла. Той лиходій – фальшивомонетник, і він заслужив, щоб йому горло свинцем залили, – підсумував учений чоловік Фабріус Пойда.
– Однак шинкар запевняє, що монети точно були золоті. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жмені, коли розбійник
Шведи як союзники царя Василія Шуйського захопили чимало міст у Новгородських і Псковських землях.
