місці кров калюжами відсвічувала сонечко. Між тими калюжами, а то й у них лежало зо півтора десятка скорчених тіл у звичних шатах степових розбійників. Між ними конало з півдюжини бахматів – коней степу, надзвичайно витривалих і прудких.
– Славно, славно, – погодився брат Дога і кивнув у бік козаків і парубків, що наставили на них рушниці. Більшість їх була спросоння – в спідньому.
Усміхнувшись на те, брати повільно наблизили до них своїх коней.
Із насторогою дивилися на них козаки. Звісно, заїжджі діди були сиві і в зморшках. Зі зброї при них тільки сагайдаки зі стрілами та шаблі в піхвах – старих і тертих часом. Та й з одягу тільки й помітного, що чоботи з дорогого сап’яну. Решта просто – сорочка й штани з льону домотканого, пояси шкіряні та люльки за ними. А втім, хтозна… Вуса вікові за вуха закладені. А ще на тих вухах довжелезні чуприни намотані. Як годиться, в три пальці завтовшки. То знак найвищого козацького звання.
Однак… Приходили зі степу вороги з таким самим знаком високої доблесті та вміння військового. А отой другий старий племені татарського – і вилиці, й прищур очей це виказують. Із такими й не знаєш, чи здоров’я бажати, чи мушкетиком[10] привітати. Ото й мовчать козаки, до болю в долонях рушниці стискаючи.
А чого діди прийшли? Про те тільки їм відомо.
– Цить! – гаркнув старший із козаків. – Хати гасити. А нам козацьку справу робити.
Умить замовкли баби, що набігли звідусіль. Неохоче, боком розійшлися біду з хат проганяти. А козаки й діди продовжили у витрішки спідлоба грати. І скільки ще грали – невідомо. Тільки з’явився на майдані ще один чужинець на доброму коні. Вів він гурт степових кобил. Через крупи тих конячок ремінь міцний перекинуто. На обох кінцях того ременя кошики плетені. А з кошиків по дві голівки дитячі визирають.
Рев уже в грудях затамували, тільки слізні сліди на щічках ангельських. Боязко з кошиків піднятися. Боязко і голос подати.
Не повернув чужак голови, коли з-поза тинів, кущів і з хат знов повибігали баби й молодиці та виривали з кошикового полону своїх дітей і онуків. І знову заголосило село. І за тими сльозами й голосінням годі щось збагнути.
Підвів чужак здобич свою, десяток коней, до дідів і вклонився їм шанобливо. І діди столітні, хоча той і набагато молодший був, із повагою голови перед ним схилили. Озирнувся він до коней: порожні кошики всі до єдиного, а жіноцтво все не заспокоюється.
– Баби! – чи то вибачаючи, чи то вибачаючись, мовив він і так щедро усміхнувся, що у всіх на душі аж потеплішало.
– А он і чубарий нашого брата Хора, – вказав брат Дога на останнього в гурті коня чудової краси.
Здригнулися козаки з рушницями і, починаючи зі старшого, всі на коліна стали і голови схилили.
За мить оточили козаків баби, молодиці, дівки, дітвора. І теж всі на коліна стали і в ноги вклонилися. Потім хреститися почали, молитви промовляти, а багато хто знову пустив сльозу.
– Яка
Назва кулі в XVII ст.
