style="font-size:15px;"> – Якщо буде на те воля Божа, то і в Африці побуваєш.
– Ще скажи в Стамбулі, – голосно засміявся той.
– Investigabiles viae Domini![53] – склав молитовно руки пан Ковальський.
– Що? Мову русинську й польську знаю і розмовляю добре. А це по-якому? – хитро примружив око пан Бродський.
– Латина! Означає: ніхто не знає своєї долі! Латина – мова, якою розмовляють з Господом. А ще це мова науки! Але не питай мене про науку…
– Не буду, – серйозно відповів пан Бродський. – Зрозуміло, що ми не з одного куща ягоди і в науках у нас різні наставники. То таке! Якщо правильно я зрозумів, оця дорога праворуч і приведе нас до тих Печер.
Пан Ковальський мовчки кивнув.
Якуб Собеський щосили намагався зберегти холоднокровність. Вчора встигли причаститися двома глечиками того ж таки торунського вина, – аж тут перед паном комісаром постав старший із тих козаків, що мали привести дурня. В подертому жупані, брудних чоботях і до колін мокрих штанах. Він був блідий, і спершу годі було збагнути, що белькоче.
Лише після численних уточнень ситуація прояснилася. У дурня виявився не кінь, а справжнісінький чорт, який миттю злетів на найвищий під Києвом пагорб, зарослий тереном, і ніщо живе не могло пройти крізь ці колючі кущі. Але козаки на те й козаки. Вони прорвалися на вершину, з якої було все видно. Тобто дуже далеко. Бачили вони дурня і його чотирикопитну тварину («Чорта!» – перехрестився козак). Кроків за п’ятдесят були цей жовтий диявол і його вершник. Рухалися неквапно, та раптом… просто розчинилися в повітрі. Ось щойно були – і ось їх уже немає. До темряви козаки шукали слід чи бодай щось, що підказало б, куди ці біси поділися, але так нічого й не знайшли. Була думка: подалася ця парочка в печери! Але вирішили, що в тому святому місці нечисть одразу загинути повинна.
– Обшукали печери? – тихо запитав пан комісар.
– Не наважилися, але всі п’ятеро козаків залишилися. Може, щось побачать або почують! – відповів старший козак і запобігливо всміхнувся.
Варто було козаків покарати, причому показово. Але краще вже стратити, ніж точно знати, що скривджений реєстровий козак тут-таки подасться на Запорожжя і стане буйним та озвірілим на пана комісара й польську шляхту лицарем, як вони себе величають.
На тому віват і закінчився. Пан Ружинський подався до воєводи у своїх справах, а Антонім Дзевульський негайно вирушив шукати дурня в лабіринті чернечих печер.
Чи спав Якуб Собеський? Ні, це не можна назвати сном. Це було розуміння, що необхідно виспатися, щоб із першим променем сонця накреслити в голові й на папері план затримання… Точніше – пошуку меча королевича Владислава. Але щойно пан комісар занурювався в сон, у його голові тут-таки розкладалися відомі йому карти й атласи, від іще плоскої землі Фра Маура[54] до карти світу Ортеліуса[55], від перших атласів Земної кулі Меркатора до сучасних карт Швейцарії
Шляхи Господні несповідимі (
Карта 1459 року.
Карта 1572 року.
