й третини гори, а кінь вже виніс парубка на її гребінь.
– Бач, який ти, мій Пластуне. Цікаво, чого це люди вирішили такою крутизною підніматися. А ти молодець, швидко впорався. Ноги твої від крові омию живою водою. Є тут така. Сам її пив. Ох і зуби вона ломить! Але то правда – вода жива!
Кінь повернув голову і ніжно потерся ганашем[51] об коліно вершника. У відповідь парубок дістав із мішка яблуко і простягнув його на долоні. Пластун оголив міцні молоді зуби – і частування зникло.
Рано-вранці, минувши хиткий міст через малий рів – завширшки не більше двадцяти п’яти стоп і глибиною в зріст людини, – панове Звані не стали квапити коней. Після задушливої келії і занадто короткого сну хотілося вдихнути на повні груди свіжість весняного ранку. Той ранок обіцяв приємне денне тепло і зачаровував синім безхмарним небом. Назустріч по дорозі все ще тяглися на міські базари навколишні селяни на своїх тихохідних возах, або вели в поводу завантажених коней, або й просто несли в луб’яних кошиках, полотняних мішках та вербових коробах усілякий крам на продаж і обмін.
– Плохенька фортеця, – озирнувшись на дерев’яні низькі стіни, що оточують Поділ, усміхнувся пан Бродський.
– Навіть татари легко перескочать, – підтримав його пан Ковальський. – А проти великого калібру гармат вони й години не втримаються. Однак замок на горі міцний.
– Хіба?! – чи то запитав, чи то засумнівався його співрозмовник. – Повільно поляки його зміцнюють.
– Довго облоги не витримає.
– Ні, не витримає. І це добре. Але зараз нам не варто цим перейматися.
– Хтозна, – знизав плечима пан Ковальський.
– Всяке буває, – роздратовано буркнув пан Бродський.
На це його супутник тільки з розумінням усміхнувся. А тоді задоволено оглянув свій новий одяг. Нічого особливого – але тепер замість домотканих вузьких вовняних штанів на ньому були просторі, та ще й з угорського сукна. Замість постолів – чоботи з телячої шкіри. Правда, шкода кожушка – але каптан гарний, а делія, оторочена лисячим хутром, все ж зручніша і вигляд має кращий. А ще пана Бродського потішила хутряна шапка зі срібною пряжкою. Хутра у нього на шапках, щоправда, різні були – і це, з виднихи[52], аж ніяк не найдорожче. Зате підкладка в шапці справді чудова – щільна, яскраво-червона, та й волосся не ковзає. З якої вона тканини, пан Бродський не знав, а запитувати в пана Ковальського не бажав. Але в спеку така шапка просто диво – можна вдягнути її так, щоб тканина лежала на голові, а хутро позаду або праворуч. Тоді аромат чоловічого поту й звіриного хутра вже не душитиме ані власника шапки, ані довколишніх.
Такий самий одяг і на Ковальському. Однак він цьому панові не до душі. Тому й сердитий пан Ковальський. Але владика Єзекіїль знає, як правильно все залагодити. І в цьому він має рацію. Одяг та зброя реєстрових козаків дозволять вільно пересуватися у всіх напрямках. Звісно, якщо поводити себе гідно, відповідно до присяги
Щока коня.
Видра.
