мовчки глянули на жінку.
– І не дивіться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обіцяю. Жінка взяла валізу, пропустила поперед себе дівчину, а потім повернулася і вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого відома.
Жінки на те нічого не відказали. Братиків Маняші забрали до інтернату, а від неї я не отримала жодного листа, так і не дізнавшись про її подальшу долю. Проте своє слово я стримала: я все життя пам’ятаю і її замурзане личко, і нашу дружбу, і оте незвичайно смачне яблуко…
Того ж літа батько добудував нову хату, і ми справили входини. Як порівняти з нашою старою похиленою хатинкою, то вона здавалася такою великою, просторою та світлою. Новенькі мостини приємно скрипіли під ногами, ніби наспівуючи пісню. Всюди пахло фарбою та свіжою деревиною. Не встигли ми навтішатися новим помешканням, як материна сестра заявила:
– Я поїду від вас.
– Коли? Чому? І куди ти поїдеш? – У мами посипалися питання.
– До Горпини, що живе на кінці села, приїхала її донька з Донбасу.
– Це та, яка перед війною вийшла заміж за шахтаря та поїхала з дому?
– Саме так. Я розмовляла з цією жінкою, і вона мені розповіла, що живе у невеличкому шахтарському містечку. Гарно там! І квартири з усіма вигодами дають.
– І хто тобі її там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекає на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тісноті та бідноті, а тепер і хата є, і не голодуємо. Чого тобі тут не вистачає?
– Хочу іншого життя для своєї доньки. Звичайно, я вам усім вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрідніших людей, але тепер інші часи. Я не хочу, щоб моя дитина на весь вік залишилася працювати в колгоспі та жити в селі.
– Ти диви яка! – хмикнув батько. – Міською захотілося бути! Руки бруднити набридло! Чи гній почав більше тхнути?
– Зовсім не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тіло, – сказала жінка, – бо я працюватиму шахтаркою.
– Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашій соціалістичній країні давно заборонена праця жінок на шахтах!
– Це вас так вчать у школі, – мовила вона, – але зараз не вистачає чоловічих рук, а шахти повинні працювати, тому й мої, жіночі руки, знадобляться.
– Це неможливо! – знову палко заперечила я.
– Там працюють жінки-шахтарки – так мені сказали. І їм надають житло. Тож я збираю речі та від’їжджаю.
– Коли? – запитала мама.
– Завтра.
– Як? Так швидко? А як же Наталія?
– Я поїду з донькою.
– О Господи! – У мами покотилися сльози. – Як так можна? Не знаючи куди і як? А якщо там не приймуть тебе на роботу?
– Кілька днів я зможу пожити у знайомої жінки, потім влаштуюся на роботу, мені дадуть кімнату в гуртожитку, а опісля і свою, окрему квартиру.
– Гарна казка, – зітхнув батько. – Але завжди добре
