вбивці.
– Ахтара опитали?
– Радше відпустили.
– Прошу?
– Його адвокат накинувся на нас і добряче потріпав нам нерви, повір мені.
Корсо не розвивав цю тему. Він і справді вже не вірив, що слід Ахтара приведе до чогось путнього.
– А її хлопець?
– Вивчаємо, але досі нічого цікавого.
– Рухайте булками. Навряд чи так важко віднайти художника, що полюбляє стриптизерок і носить капелюх борсаліно.
– Мило з твого боку. Міг би й допомогти.
Вона мала рацію. У цей час він дивився детектив по телевізору, а згодом дав хропака, пригорнувшись до пишних цицьок коханки.
– Можна запитати: а що ти там сьогодні в ката робитимеш?
– Вирушаю до Мадрида, щоб подивитися на Pinturas rojas.
Для Барбі це означало, що вона перемогла. Знову винишпорила щось важливе.
– Гарної дороги, – промовила лагідніше. – Зателефонуємо, щойно з’являться новини.
Корсо проспав усю дорогу, тримаючи документи на колінах. Тільки-но літак приземлився на летовищі Мадрид-Барахас ім. Адольфо Суареса, він різко прокинувся. На чолі виступили краплі поту, в голові снували лячні видіння.
– Усе гаразд?
Привітна літня жіночка, що сиділа поруч, схвильовано вдивлялася в його обличчя.
– Кошмари наснилися, – вичавив він із себе, винувато усміхаючись.
– Головне, – проказала вона й поглянула в бік ілюмінатора, – що всі живі-здорові.
Корсо втупив очі у віконце, крізь яке вливалося світло. Яскраво-білі промені геть не нагадували сонячне сяйво, не свідчили про радість життя, проте були схожі на спалах атомної бомби. Профіль старенької на тлі блискучого світла розворушив у ньому прикрі спогади. Мертва спека 2003-го; 24-річний Корсо служить поліціянтом на вулиці Луї Блана, в центральному комісаріаті східної частини столиці, і йому доводиться рахувати померлих стареньких одинаків, що буквально розтанули в гарячому серпневому повітрі.
Він вийшов з літака й аж задихнувся від кастильського жару. Страшні видива далекого 2003 року не полишали його: забиті вщент морги, шеренги гробів, застиглі зелені маски, спухлі згнилі ясна…
Швидко спустився трапом, на пероні вже почасти прийшов до тями і поспішив у бік аеровокзалу, до кондиціонерів. Відтак дістався виходу й застрибнув у таксі.
Мадрид він знав, часто приїздив сюди, одного разу навіть з Емілією. Удень місто лише дратувало: білі стіни сліпили очі, від гарячого повітря ціпеніло тіло, сонце душило будь-які відчуття, але в сутінках столиця відроджувалася, знову зачаровувала. Уздовж рівних широких урочистих проспектів можна було безтурботно гуляти, почуватися королем, що роз’їжджає в кареті.
Особливо вражала архітектура. Пам’ятав, у якому він був захваті від статуї фенікса на куполі будівлі Метрополісу, на розвилці вулиць Алькала і Гран Віа, – вона нагадувала
