він дивиться на мене так, наче закохується. Виявляється, він ніколи не чув про парадокс убитого дідуся чи про принцип самоузгодженості Новикова, і це дивує мене. Мабуть, я припускала, що він заучка, бо ж азіат, і це паскудно з мого боку, бо особисто я сама ненавиджу, коли люди роблять припущення стосовно мене, наприклад, що мені подобається реп і я спортсменка. До речі, лише одне з цього правда.
Попри той факт, що мене сьогодні депортують, я насправді не та дівчина, в яку варто закохуватися. По-перше, я не люблю тимчасові й бездоказові речі, а романтичне кохання саме таке.
По-друге, ось таємниця, яку я нікому не розповідаю: я не впевнена, чи здатна любити. Навіть тимчасово. Коли я була з Робом, я ніколи не відчувала того, що описується у піснях. Не відчувала, щоб емоції зривали мені дах чи гризли. Не потребувала його, наче повітря. Він мені справді подобався. Мені подобалося дивитися на нього. Цілувати його. Але я завжди знала, що зможу без нього прожити.
– Червона Краватко… – почала я.
– Деніел, – наполягає він.
– Не закохуйся у мене, Деніеле.
Він ледь не захлинається кавою.
– Хто сказав, що я збираюсь закохуватися?
– Той маленький чорний блокнот, у якому ти щось писав, і твоє обличчя. Твоє широко відкрите обличчя, яке не в змозі обманути, сказало, що ти збираєшся закохатися у мене.
Він знову червоніє, бо червоніти – це його природний стан.
– І чому мені не слід цього робити? – питає він.
– Тому що я не збираюся закохуватися у тебе.
– Звідки ти знаєш?
– Я не вірю в кохання.
– Це не релігія, – каже він. – Любов існує, віриш ти в це чи ні.
– О, справді? Можеш довести?
– Любовні пісні. Поезія. Інститут шлюбу.
– Припини. Слова на папері. Чи можеш ти застосувати до кохання науковий метод? Чи можеш вивчити його, виміряти, поставити на ньому експеримент і повторити його знову? Ні. А відрізати шматок, зафарбувати й вивчити під мікроскопом? Ні. Ти можеш виростити його в чашці Петрі або встановити послідовність його генів?
– Ні, – говорить він, копіюючи мій голос, і сміється.
Я теж не стримуюся. Іноді я сприймаю себе занадто серйозно.
Він знімає ложкою піну з кави і кладе до рота.
– Ти кажеш, що це лише слова на папері, але ти маєш визнати, що всі ті люди щось відчувають.
Я киваю.
– Щось тимчасове, що взагалі не можна виміряти. Люди просто хочуть вірити. В іншому випадку їм доведеться визнати, що життя – це лише випадкова послідовність доброго і поганого, що відбувається, поки одного дня не помираєш. Невже тебе влаштовує віра в те, що у життя немає сенсу?
– А який у мене вибір? Таке життя.
Ще одна ложка пінки і сміх.
– Отже, для тебе не існує долі, фатуму і призначення?
– Я ж не дурепа, – відповідаю я, точно задоволена собою більше, ніж мала би бути.
Він
