але думаю, що очі в неї заплющені.
Вона не встигла перейти на зелений, і тепер я стою просто за її спиною. Якщо вона обернеться, то точно подумає, що я переслідую її. Червоне світло для автівок – і вона робить крок з бордюру.
Вона не досить уважна, аби помітити, що хлопець на білому BMW збирається проїхати на червоний. Але я досить близько.
Я рвучко смикаю її за руку. Наші ноги заплутуються. Ми зіштовхуємося і падаємо на тротуар. Вона приземляється зверху на мене. Її телефону не так щастить, і він падає на асфальт.
Кілька перехожих питаються, чи все з нами гаразд, але більшість просто суне повз нас, наче ми – лише черговий об’єкт на смузі перешкод під назвою Нью-Йорк.
Дівчина-без-імені злазить із мене й дивиться на свій телефон. На екрані – павутинка з тріщин.
– Якого. Біса? – промовляє вона, але це не запитання, а радше протест.
– Ти в порядку?
– Той тип ледве не вбив мене.
Я зводжу очі й бачу, що автівка зупинилася біля узбіччя за квартал від нас. Я хочу піти й нагримати на водія, але не хочу залишати її саму.
– Ти в порядку? – питаю знову.
– Ти знаєш, скільки вже це в мене? – спочатку я подумав, що дівчина має на увазі телефон, але в руці вона стискає навушники. Під час нашого падіння вони якось зламалися. Один з амбушурів звисає на проводі, корпус тріснув.
Здається, що дівчина зараз заплаче.
– Я куплю тобі інші, – я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб вона не заплакала, але не тому, що я благородний абощо. Я такий собі заразливий плаксій. Знаєте, як-от коли одна людина починає позіхати, і за нею позіхають усі? Або коли хтось блює і від смороду вам теж хочеться виблювати? Я саме такий, лише зі сльозами, і я не маю наміру плакати на очах у симпатичної дівчини, чиї навушники я щойно зламав.
Частина її хоче відповісти «так» на мою пропозицію, але я вже знаю, що вона цього не зробить. Вона стискає губи й хитає головою.
– Це найменше, що я можу зробити, – кажу я.
Зрештою вона підводить на мене очі.
– Ти вже врятував мені життя.
– Ти б не загинула. Можливо, трохи покалічилася б.
Я намагаюся розсмішити її, але нічого не виходить. На її очах бринять сльози.
– Сьогодні просто найгірший мій день, – каже вона.
Я відвертаюся, щоб вона не бачила, як наповнюються слізьми мої власні очі.
Дональд Крістіансен
Дональд Крістіансен знає ціну безцінним речам. У голові він тримає актуарні таблиці. Він знає ціну життя людини, яка загинула в авіакатастрофі, автомобільній аварії чи аварії на шахті. Він знає це, бо колись працював у страхуванні. Вираховувати ціну небажаного й неочікуваного було його роботою.
Вартість життя сімнадцятирічної, вочевидь неуважної дівчини, на яку випадково наїхали, значно менша за ціну життя його власної доньки, яку збив водій, коли набирав смс. Насправді,
