Тоді я б навіть не зайшла до цієї крамниці. «Старезна нудятина», – сказала б вона. Натомість ми, ймовірно, пішли б на Таймс-Сквер, спостерігали б за туристами, намагаючись вгадати, звідки вони, з їхнього одягу. Німці, як правило, вдягають шорти незалежно від погоди.
Ніби дивитися на те, як Роб і Келлі поїдають обличчя одне одного, було ще не досить гидко, я помічаю, як вона простягає руку, хапає платівку й засовує її між їхніх тіл під свою мішкувату ідеальну-для-крадіжок куртку.
Не. Може. Бути.
Я радше випалила б собі очі, ніж продовжувати дивитися, але я дивлюся. Насправді я не можу повірити в те, що бачу. Вони жадібно поглинають одне одного ще кілька секунд, а потім Келлі знову простягає руку.
– О, Господи, вони огидні. Чому вони такі огидні? – слова вилітають із мого рота, перш ніж я встигаю зупинитися. Як і у моєї мами, у мене є звичка висловлювати думки вголос.
– Вона просто збирається це вкрасти? – питає такий само скептичний голос, як і мій, у мене з-за спини. Я швидко озираюся, аби побачити, з ким розмовляю. Хлопець-азіат у сірому костюмі й сміховинній яскравій червоній краватці.
Я розвертаюся, аби спостерігати далі.
– Хіба тут немає працівників? Хіба вони не бачать, що відбувається? – запитую я радше себе, ніж його.
– Хіба ми не маємо щось сказати?
– Їм? – питаю я, вказуючи на маленьких злочинців.
– Напевно, персоналу.
Я хитаю головою, не дивлячись на нього.
– Я знаю їх, – кажу я.
– Липкі Пальці – твоя подруга? – у його голосі я чую звинувачення.
– Вона – дівчина мого хлопця.
Червона Краватка переводить погляд від крадіжки, що відбувається просто зараз, на мене.
– Як таке може бути? – питає він.
– Тобто колишнього хлопця, – уточнюю я. – Насправді він зрадив мене з нею. – Побачивши Роба, я розхвилювалася більше, ніж думала. Це єдине пояснення, чому я добровільно розповідаю про це незнайомцеві.
Червона Краватка спрямовує погляд на крадіїв.
– Чудова пара, зрадник і злодійка.
Я пирскаю.
– Ми маємо комусь сказати, – говорить він.
Я хитаю головою.
– Нізащо. Сам скажи.
– Наша сила в кількості, – відповідає він.
– Якщо я поскаржуся, це матиме такий вигляд, ніби я ревную і капощу їм.
– А це так?
Я знову дивлюся на хлопця. Його обличчя сповнене співчуття.
– Це типу особисте питання, хіба не так, Червона Краватко? – питаю я.
Він знизує плечима.
– Ми вже почали спілкуватися, – говорить він.
– Ні, – кажу я і знову повертаюся до Роба з Келлі. Роб відчуває мій погляд і дивиться мені просто в очі, перш ніж я встигаю відвернутися.
– А бодай тобі… – пошепки кажу я собі під ніс.
Роб дарує мені
