шлях, аби стати лікарями, і зійти з нього неможливо.
– Вам, хлопцям, тут занадто легко. Америка зробила вас м’якими. – Якби щоразу, коли я чую це, у мене в мозку з’являлася нова звивина, я вже був би бісовим генієм.
– Ми тут народилися, мамо. Ми завжди були м’якими.
Вона глузливо посміхається.
– Що зі співбесідою? Ти готовий? – мама оглядає мене і знаходить ваду. – Підстрижися перед співбесідою. – Кілька місяців вона докоряє мені тим, що я не позбувся свого короткого хвостика. Я видаю звук, що може бути як згодою, так і запереченням. Вона ставить переді мною тарілку з пельменями, і я мовчки їм.
Через цю важливу співбесіду батьки дозволили мені зробити вихідний і не йти до школи. Ще тільки восьма ранку, але я нізащо не залишуся вдома й не слухатиму більше подібних балачок. Перш ніж я втікаю, мама простягає мені гаманець із квитанціями, щоб я заніс його татові до крамниці.
– Аппа 4 забув. Віднеси йому.
Я впевнений, що вона хотіла віддати гаманця Чарлі, перед тим як він пішов до крамниці, але забула через їхній невеличкий інцидент на кухні.
Я беру гаманця, хапаю свій блокнот і волочуся нагору перевдягатися. Моя спальня в кінці довгого коридору. Я проминаю кімнату Чарлі (як завжди, двері зачинені) і батьківську. До одвірка притулені кілька не розпакованих маминих полотен. Сьогодні вона не працює у крамниці, тож закладаюся, вона з нетерпінням чекає того, як проведе цей день за малюванням. Останнім часом вона малює тарганів, мух і жуків. Я дражню її, кажучи, що в неї настала Епоха Огидних Комах, хоча це подобається мені навіть більше, ніж Епоха Абстрактних Орхідей кілька місяців тому.
Я швиденько змінюю маршрут до порожньої спальні, що її мама використовує як студію, аби подивитися, чи не намалювала вона щось новеньке. Авжеж, онде здоровенний жук. Полотно не дуже велике, але жук займає увесь простір. Мамині картини завжди яскраві й гарні, проте щось у тих кольорах, у її складних, майже анатомічних зображеннях комах робить картини більш ніж просто гарними. Цей новий жук зображений у темних перламутрових зелених, синіх і чорних кольорах. Його крильця мерехтять, наче олія, розлита на воді.
Три роки тому тато зробив їй на день народження сюрприз. Він найняв помічника у крамницю на неповний день, щоб мамі не доводилося ходити туди щодня. Також він купив набір олійних фарб і кілька полотен. Я ніколи раніше не бачив, щоб мама плакала через подарунок. Відтоді вона малює.
Повернувшись до своєї кімнати, я думаю в десятитисячний раз (плюс-мінус) про те, як саме склалося б мамине життя, якби вона ніколи не поїхала з Кореї? Якби вона ніколи не зустріла тата? Якби в неї не було Чарлі й мене? Чи була б вона нині художницею?
Я вдягаю свій новий сірий костюм, пошитий на замовлення, і червону краватку. «Занадто яскрава», – сказала мама про неї, коли ми ходили за покупками. Очевидно, тільки картинам дозволено бути барвистими. Я переконав її, зауваживши, що червоний надасть мені впевненості. Тепер, знову дивлячись
Корейською «тато».
