й своєрідна карта, що орієнтує вас у часі й географії. Ба більше, вони можуть бути компасом. Зрештою, Мін Су пішла на компроміс. Вона назвала свого сина американським ім’ям, за яким слідували корейське ім’я та прізвище. Вона назвала його Чарльз Чже Вон Бе. Другий син отримав ім’я Деніел Чже Го Бе.
Врешті-решт вона обрала обидва імені. Корейське й американське. Американське й корейське.
Аби вони знали, звідки походять.
Аби вони знали, куди йдуть.
Наташа
Я спізнилася. Заходжу до кімнати очікування і прямую до секретарки. Вона хитає головою, наче вже бачила таке. Тут усі все вже бачили, і їм байдуже, що для тебе все це нове.
– Вам треба зателефонувати на головну лінію Служби громадянства та імміграції США й записатися на нову зустріч.
– У мене немає на це часу, – відказую я. І розповідаю про дивакувату охоронницю Ірен. Я кажу це спокійно й розважливо. Секретарка знизує плечима й опускає погляд. Мені відмовлено. І якогось іншого дня я змирилася б із цим.
– Будь ласка, зателефонуйте їй. Зателефонуйте Карен Вітні. Вона сказала мені повернутися.
– Вашу зустріч було призначено на восьму ранку. Зараз 08:05. У неї інший прохач.
– Будь ласка. Я спізнилася не з власної провини. Вона сказала…
Секретарчине обличчя напружилося. Хай там що я говоритиму – їй байдуже.
– Міс Вітні вже приймає іншого відвідувача, – вона промовляє так, наче я не розумію англійської.
– Зателефонуйте їй! – вимагаю я. Мій голос звучить надто гучно й істерично. Решта присутніх, навіть ті, хто не розмовляє англійською, дивляться на мене. Відчай зрозумілий будь-якою мовою.
Секретарка киває до охоронця, який стоїть біля дверей. Перш ніж він устигає підійти до мене, відчиняються двері, що ведуть до кімнати перемовин. Дуже високий і худий темношкірий чоловік гукає мене. Він киває до секретарки:
– Усе гаразд, Мері. Я займуся нею.
Я швидко проходжу у двері, поки він не передумав. Він не дивиться на мене, лише розвертається і йде низкою коридорів. Я тихо прямую слідом, поки він не зупиняється біля кабінету Карен Вітні.
– Чекайте тут, – каже він мені й зникає лише на кілька секунд, але повертається з червоною папкою – моїм файлом.
Ми йдемо черговим коридором, доки, зрештою, не дістаємося до його кабінету.
– Мене звати Лестер Барнс, – каже він. – Сідайте.
– Я…
Він піднімає руку, зупиняючи мене.
– Усе, що я маю знати – у цьому файлі, – він піднімає папку за ріжок і трясе переді мною. – Зробіть собі послугу й помовчте, доки я читатиму.
Його стіл такий охайний… Він напевно цим пишається. Набір канцелярського приладдя срібного кольору: тримач для ручки, лоток для вхідних та вихідних паперів, навіть візитниця з вигравіруваними ініціалами. Хто взагалі ще користується візитками? Я простягаю
