математикою? Ти її не любиш.
Я. Знаю, що не люблю.
Мама. Але з оцінками все гаразд?
Я. Досі «добре».
Мама. Чому ще не «відмінно»? Господи. Час уже тобі стати серйознішим. Ти вже не маленький хлопчик.
Сьогодні в мене співбесіда щодо вступу до Єльського університету із його випускником. Це другий найкращий виш, але вперше в житті я грюкнув кулаком по столу й відмовився вступати до найкращого вишу (до Гарварду). Бути молодшим братом Чарлі в іншому навчальному закладі – це вже занадто. Окрім того, хтозна, чи візьмуть мене взагалі до Гарварду тепер, коли Чарлі тимчасово відрахували.
Ми з мамою на кухні. Перед співбесідою вона вирішує побалувати мене смачненьким і варить заморожені mandu (пельмені). Для апетиту я їм «Cap’n Crunch» (найкращі пластівці, відомі людству) і пишу у своєму блокноті Moleskine. Я працюю над віршем про розбите серце вже вічність (плюс-мінус). Проблема в тому, що мені ніколи не розбивали серце, тож вірш дається важко.
Писати за кухонним столом – це розкіш. Я б не зміг цього робити, якби тут був мій батько. Уголос він не засуджує моє писання віршів, але точно не схвалює.
Мама перериває мою трапезу й писанину різновидом нашої звичайної розмови. Я невимушено відповідаю, вставляючи своє «ага» із повним ротом пластівців, коли вона змінює сценарій. Замість звичного «Ти вже не маленький хлопчик» вона каже:
– Не будь таким, як твій брат.
Вона каже це корейською. Для виразності. І дякувати Богу, Долі чи Цілковитому Невезінню, саме тоді, коли вона говорить це, до кухні заходить Чарлі. Я припиняю жувати.
Кожен, хто подивився б на нас збоку, подумав би, що все ідеально. Мати готує сніданок двом синам, один з яких сидить за столом і їсть пластівці (без молока). З’являється другий син, який так само збирається снідати.
Однак насправді відбувалося не це. Мама так зніяковіла, що Чарлі відчув, як вона зашарілася. Трохи, але помітно. Вона пропонує йому кілька mandu, хоча знає, що він ненавидить корейські страви, від яких відмовився ще в середніх класах старшої школи.
А Чарлі? Він лише вдає. Вдає, що не розуміє корейської. Вдає, що не чув, як вона пропонує йому пельмені. Вдає, що мене не існує.
Він майже обдурив мене, поки я не глянув на його руки. Вони стиснулися у кулаки й видали правду. Він почув і зрозумів. Вона могла назвати його епічним довбойобом, іграшковим членом з яйцями, і це було б краще, ніж сказати мені не бути таким, як він. Усе моє життя вона говорила протилежне. «Чому ти не можеш бути таким, як твій брат?» Такий поворот фортуни пішов не на користь нам обом.
Чарлі дістає з шафки склянку й наповнює її водою з крана. Він п’є водопровідну воду, аби допекти мамі. Вона відкриває рота, щоб сказати звичайне «Ні. Пий відфільтровану», але мовчить. Чарлі вихиляє склянку трьома швидкими ковтками й повертає її, не прополоскавши, до шафки. Він іде й залишає дверцята шафки відчиненими.
– Умма3, дай йому спокій, – кажу я мамі, коли Чарлі йде. Я розлючений на нього й через
Корейською «мама».
