таке нехтування. Я хотіла було його заспокоїти, але останнім часом мій язик узяв за правило прилипати до піднебіння, тож я промовчала.
Потім ми побалакали про його життя на пасовищі, коли він усюди ходив за своїм татом, про поля, про ті місця, де зелені луки тягнуться від річки Мітчелл у безкрай, «мов сріблясто-золотий океан», додав він. Я це добре уявила, хоча ніколи там не була. Чому ми, австралійці, зовсім не знаємо власної країни? Чому нам усім так хочеться неодмінно поїхати до Англії? Тут, у цьому надзвичайному будинку, де повно надзвичайних людей, я почуваюся немов комаха, немов черв’як. Я нічого не знаю! Чи зможу я колись вирости настільки, щоб дивитися їм у вічі як рівня?
Середа, 17 лютого 1960 року
Господи Боже, вчора ввечері то ніби не я писала! Це Тобі, це він так на мене вплинув. Я б залюбки переспала з ним! Що таке з Паппі, чому вона не бачить, що коїться у неї перед носом?
Субота, 20 лютого 1960 року
Що ж, нарешті я це зробила. Я запросила родину на вечерю до нової оселі. Я і Мерл запрошувала, але вона не прийшла. Мерл телефонувала мені якось у січні, коли я ще працювала на флюорографії, і я була змушена попросити молодшого лаборанта переказати їй, що персоналу заборонено відповідати на приватні дзвінки. Вочевидь, Мерл сприйняла це як особисту образу, бо відтоді, коли б я не зателефонувала їй додому, її мати казала, що Мерл немає. Справа в тому, що вона перукарка, а перукарки, здається, півжиття проводять на телефоні за приватними розмовами. У «Райд» правила були не такими суворими, але «Квінз» – зовсім інша справа. Як не крути.
Я воліла також запросити на вечерю місіс Дельвекіо-Шварц з Фло, але господиня посміхнулася й відповіла, що зайде пізніше – привітатися.
Вечірка вийшла не надто вдалою, хоча все ніби відбувалося досить гладенько. За столом виявилося не дуже багато місця, але я принесла стільці з квартири на першому поверсі – та знову вільна. Дві жінки й чоловік – він запевняв, що їхній брат, – винайняли цю квартиру, і, повірте мені, чоловікам не однаково, коли йдеться про їхню брудну білизну. Кріс Гамільтон, порівняно з гарнішою серед двох «сестер», була схожою на кінозірку Аву Гарднер. Від немитих тіл обох «сестричок» тхнуло сечею й жахливими дешевими парфумами. Від «братика» тхнуло лише немитим тілом. Вони налагодили жваву торгівлю, але після одного випадку місіс Дельвекіо-Шварц зателефонувала до поліцейського відділка. У порту стояв американський авіаносець, тож коли в четвер увечері я відчинила парадні двері, всюди куди не кинь погляд були матроси – вони сиділи на сходах, у передпокої підпирали стіни з карлючками Фло, влаштувалися навіть у коридорі біля квартири Паппі, а ще з десяток зібралися натовпом біля туалету, і той від того, що в ньому так часто спускали воду, почав стогнати й булькати. Місіс Дельвекіо-Шварц було зовсім не до жартів. «Братик» із «сестричками» рушили до відділка у поліцейський машині, а матроси кинулися врозтіч під суворими поглядами хлопців у блакитному на чолі з Нормом та сержантом – мускулястим велетнем на ім’я Мерв. Старі добрі Норм та Мерв – гордість поліції
