як я, і обгризена кістка за щастя.
Озираючись, шакал прокрався до печери, де знайшов оленячу лопатку із залишками м’ясця.
– О, дякую за щедру гостину! – промовив він, задоволено облизуючись. – Які ж чудові ваші вовченятка! А які в них оченятка!.. А втім чого це я? Ніби забув, що вони – малята вожака…
Табакі чудово знав, що відверто хвалити малят зась, адже це загрожує нещастям, і задоволено спостерігав, як збентежилися їхні батьки. Відтак він хижо промурмотів:
– Шер-Хан змінив місце ловів. Він повідав мені, що весь наступний місяць полюватиме в цих горах.
Шер-Хан був тигром, який жив за двадцять миль від печери поблизу річки Вайнганги.
– Це проти правил! – сердито гиркнув Тато-Вовк. – За Законом Джунглів він не може змінювати місце ловів без попередження. Розлякає нам усю дичину…
– Мати недарма називала його Кульгавим, – додала Мати-Вовчиця. – Шер-Хан від народження накульгує – тому й полює виключно на домашню худобу. Мешканці поселень на берегах річки злі на нього. Тепер він прийде сюди – а за ним у джунглі навідаються люди. Нам із дітьми доведеться тікати. Велика дяка Шер-Ханові!
– Повідомити йому про вашу вдячність? – глузливо вишкірився Табакі.
– Геть звідси! – огризнувся Тато-Вовк. – Мерщій забирайся полювати зі своїм володарем. Через тебе самі прикрощі…
– Та йду вже, йду… А що це за шум? Чи то не гарчання Шер-Хана в заростях?
З долини пролунало зле, розчароване буркотіння голодного тигра, який не зумів запопасти здобич.
– Шер-Хан пришелепуватий, – прислухавшись, вигукнув Тато-Вовк. – Скільки галасу він наробив у заростях! Певне, думає, що наші олені схожі на вгодованих бичків?
– Тс-с-с! Це інші лови, – зауважила Мати-Вовчиця. – Його дичина – людина.
Буркотіння перетворилося на глухе гарчання, яке дедалі гучнішало, аж доки стало зрозуміло, що тигр готовий стрибнути… Невдовзі пролунало жахливе виття – наче то був не тигр, а хтось зовсім інший.
– Що з ним трапилося?
Тато-Вовк визирнув із печери:
– Та кажу ж – недоумок! Обсмалив лапи у вогнищі дроворуба…
– А хто то піднімається схилом? – запитала Мати-Вовчиця, повівши вухом. – Піди-но глянь.
Листя поблизу печери зашурхотіло, і Тато-Вовк приготувався до стрибка. Він був уже готовий схопити здобич, коли з кущів з’явилося голеньке смагляве хлоп’я, яке ледве зіп’ялося на ноги й трималося за гілочку, що немов для нього й звисала. Малюк зазирнув ув очі звірові й засміявся.
– Людина! – вигукнув Тато-Вовк. – Людське дитя!
– Я ще ніколи їх не бачила, – промовила Мати-Вовчиця. – Неси-но його сюди.
Тато-Вовк так само дбайливо, як і власних вовченят, без жодної подряпинки переніс малюка до печери і обережно поклав під теплий бік Матері-Вовчиці.
– Яке малесеньке
