перешіптувалися про неї ледь не благоговійно.
Їй потрібен був непростий чоловік.
І доля подарувала їй такого в особі вже немолодого, але ще досить привабливого, привладного Миколи Роєва. Приємний лицем, щоправда, заповнуватий, але то вже були дрібниці, він сам напросився у господині того далекого, ще радянського прийому познайомити його з чарівною білявою незнайомкою. Мар’яна було кинула на нього прохолодний погляд, але, зачувши слово «дипломат», враз ожилася й поглянула вже зацікавленим оком. Дипломат той, як з’ясувалося згодом, мав сорок один рік, набридлу дружину з паскудним характером, котру давно не кохав, та двох дітей, вік котрих був майже наближеним до віку Мар’яни. Й дипломат той до божевілля в неї закохався.
Дивним, майже незнайомим передчуттям, можливо, успадкованим від тієї баби Заграйко, Мар’яна якось відразу ж зрозуміла, що саме в ньому – звичайному з вигляду, повнуватому, з суворим характером політика та партійця, з жорстким волоссям та водявими сіруватими очима – і є її щастя. Й вона не мала його проґавити. Завдяки йому вона мала засяяти, мов рідкісний діамант, й засяяти не тільки в Києві, а й за його межами.
За місяць Роєв поквапливо розлучився з дружиною.
Мар’яна довго реготалася з тієї жирної свині, його дружини, котра принеслася до них перед самим розлученням. Одного тільки погляду на ту жінку вистачило Мар’яні, аби зрозуміти – вона їй не суперниця. Сорока років, низька та широка, щедро обросла не інакше, як свинячим салом, з простуватим, не надто привабливим лицем, з заплилими жиром темними очима та широким, бараболькуватим носом, Ніна Роєва не вирізнялася що вродою, що вдягатися геть не вміла, притарабанившись до них у жахливій, широкій бабечій сукні з простого квітчастого ситцю. Вона ще й манери мала справжньої баби сільської. А як горланила вона, огидно розбризкуючи слину, а якими прокльонами частувала Мар’яну, але та у відповідь тільки всміхалася. Кінець тому огидному видовиську поклав батько, виштовхавши геть непрохану галасливу гостю. Вона, щоправда, довго не бажала йти й кидала в лице таткові звинувачення у тім, що зростив він справжню повію, котра безсоромливо вдирається до чужих родин, а наостанок, уже на порозі, обернула до Мар’яни почервоніле, спітніле лице.
– Та будь ти проклята за моє розбите життя! – вичавила з себе хрипко, натужливо. – Я ж його усе своє життя кохала, він же для мене все… Бодай тобі зазнати моїх мук!
Мар’яна тільки розреготалася у відповідь. Прокльонів дурних вона не боялася, а Роєвим поступатися зовсім не збиралася, нехай навіть захрипне ця баба, її проклинаючи.
За два місяці вона стала дружиною Миколи.
Мар’яна закинула руки за голову, зворушила своє довге, густе золотаве волосся й замисливо поглянула на золоті квіти, дрібненькі-дрібненькі, котрі прикрашали люстру, притягнуту Миколою з Йорданії, й поморщилася. Як швидко, невблаганно швидко спливає
