м’яко наголосив Михайло, – а ти моя дружина. Я не хочу примушувати тебе, але не відмовляй мені в любощах. Я дуже сильно бажаю тебе, а кохаю ще сильніше. Подивися на мене!»
Олеся повернулася до Михайла – у слабкому світлі свічки було погано видно його очі, але вона шкірою відчула його погляд. О, як багато може зробити лише один погляд! У ньому не було хіті, тільки щире кохання. І Олеся усвідомила: вона сама обрала Михайла та присяглася перед святими іконами пройти свій земний шлях з ним, тому не в праві його відштовхувати. Він же прийняв її у своє життя такою, якою вона є, – з усіма вадами й перевагами! Тому вона пересилила себе, несміливо обняла чоловіка та соромливо торкнулася його губ своїми. Але ці несміливі пестощі роздмухали в Михайлові справжній вогонь – він швидко стягнув з Олесі сорочку та повалив на ліжко, нетерпляче ковзнув руками по її тілі, відчуваючи, яке воно пружне і яка шовковиста її шкіра, із задоволенням відчуваючи, що вона підкорюється йому…
Згодом, коли втомлена Олеся міцно спала, Михайло у світлі недогарку переможно дивився на її обличчя й не міг надивитися, почуваючись безмежно щасливим. «Дурні ті, хто вважає, що щастя не купиш за гроші. Я ось купив!» – думав він.
Перші тижні заміжжя Олеся жахливо ніяковіла від свого нового стану. Ні, Михайло не був з нею суворим, швидше навпаки – лагідним. Але Олеся все одно губилася перед ним. А щовечора залишаючись із чоловіком удвох в опочивальні, відчувала пекучий сором, бо виконання подружнього обов’язку приносило неабияке задоволення. Мимоволі молода жінка порівнювала Михайла з Лесем. Лесь був палкий, завзятий у любощах, навіть владний, такий, що йому несила було відмовити. А Михайло створював ілюзію ненав’язливості та невимогливості, проте підступно та вміло розпалював у ній шалену пристрасть. Ця обставина мучила Олесю – у її душі жевріло кохання до Леся, і вона вважала, що в обіймах Михайла зраджує ці залишки свого нещасного почуття. Зраджує й нищить усе те, від чого душа палала, а життя вирувало, наче у водограї.
Михайло не здогадувався про душевні страждання Олесі. Він отримав те, що хотів, – жадану жінку. І почувався безмежно щасливим, наче знову повернувся в безтурботну, сповнену красивих мрій і сміливих надій юність. Проте, маючи за плечима досвід першого шлюбу та врахувавши попередні промахи, Михайло хотів, щоб у другому все було інакше, набагато краще. І він прагнув так підкорити Олесю, щоб вона й життя свого не уявляла без нього. Він бачив її боязкість – вона не вимагала від нього ані подарунків, ані особливої поваги чи послуху, як робила покійна дружина майже з перших днів шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навіть розпоряджатися по господарству на свій розсуд, постійно питаючись дозволу або думки чоловіка. А ще в красивих очах Олесі Михайло читав безмежну вдячність за те, що він прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайлові все одно хотілося виліпити дружину за своїм смаком, мов Пігмаліон – Галатею, виховати її, наче нетямущу дівчинку. Він так і називав її: «Дівчинко моя».
Олеся не усвідомлювала
