ніжно обняв її за стан. Вона сіпнулася, щоб вивільнитися, але він наполегливо втримав її в обіймах.
– Олесю, кохана моя, пробач мені! Учора я мав би пояснити тобі все, а не кричати. Це намисто покійної дружини. Я познайомився з нею, коли мені ледь виповнилося сімнадцять, і палко покохав. А як одружився, то подарував їй ці коралі. А потім її не стало, і я беріг їх як пам’ять про неї. Навіть Насті не дозволяв їх забрати! І мені дуже важко було побачити коралі на тобі, тому я не стримався. Зрозумій мене правильно: я хочу, щоб ніхто ніколи їх більше не носив. Я подарую тобі інші…
– Та на біса мені здалися й ті, й інші?! – вибухнула Олеся. – Справа зовсім не в коралях! Ти не зважаєш на мою думку! Ти вважаєш мене дурненькою дівчинкою, забавкою, а не дружиною! Ти збрехав мені, що кохаєш! А зараз лише підтвердив це – ти досі кохаєш свою першу дружину, а до мене ставишся як… як… – Олеся аж задихнулася від обурення та замовкла, не підібравши підхоже порівняння.
На її подив Михайло не розгнівався, а ніжно пригорнув до себе.
– Олесю, моя дівчинко, я кохаю тебе! Кохаю до нестями! Але зрозумій, що ти зовсім інша, ніж моя покійна дружина. Вас неможливо порівняти та неможливо кохати однаково. З тобою відкрилася нова сторінка мого життя. Ти наповнила його теплом, подарувала мені щастя, і з тобою я знову почуваюсь юним. Ганни вже немає, але в мене є ти! І ти потрібна мені, моя люба, тому не ревнуй до покійної дружини. У нас із тобою інше життя, – м’яко говорив Михайло та обережно погладив її по щоці. – Ну, не сердься на мене! І пробач! Пробач мені, моє ластів’ятко!
Від цих лагідних слів Олеся второпала, що має міцну владу над серцем Михайла, якщо він покірливо прийшов до неї миритися та вибачатися першим, хоча вона й гарненько завинила перед ним. Тож тепер у неї є перевага! Тому Олеся не стала коцюбитися, а пригорнулася до чоловіка, сховавши обличчя в нього на плечі, на жаль, так і не зрозумівши, наскільки мудрий чоловік їй дістався. Михайло нахилився до неї, міцніше пригорнув до себе, шукаючи її губи. І тут засмерділо горілим, і Олеся, вискнувши: «Боже мій! Оладки!» – викрутилася з його обіймів, кинулася до печі та витягла з неї пательню з підгорілими оладками.
– Ти їх для мене смажила? – запитав Михайло, роздивляючись пательню через її плече.
– Угу, – промимрила Олеся, вирішивши не розчаровувати його, і засмучено зітхнула: стало шкода, що братові менше дістанеться. – Ти ж їх любиш!
– Моє ж ти сонечко! – розчулившись, вигукнув Михайло. – Та пес із ними, з оладками! Ліпше поцілуй мене, бо скучив за твоїми солодкими вустами!
Після цієї сварки в стосунках подружжя встановилася ідилія. Михайло змінив тактику – почав поводитися, наче закоханий парубок, та не втомлювався залицятися до Олесі, ніби вони й не одружені. Завжди примудрявся розважити свою молоденьку дружину чимось цікавеньким; уміло виражав увагу та турботу, не кажучи вже про пристрасть. Від цього сердечко Олесі трохи відтаяло, відгукнулося теплом, бо вона почала розуміти, що значить бути коханою жінкою,
