допомогу.
– Швеція, як відомо вашій милості, веде переговори з Московією. І я впевнений, що в цьому випадку цар буде більш поступливим, ніж з поляками. Якщо цар і король укладуть мир, то наші справи кепські: у царя будуть повністю розв’язані руки, і він кине всі сили в Україну. А Швеція буде зв’язана війною з Польщею, і обидві вони навряд чи нададуть нам хоч якусь допомогу. Мені дуже шкода, що шведи скисли, але я доклав усіх сил для сприяння миру між Польщею та Швецією, який нині вигідний Україні, – похмуро мовив Юрій. – Занадто високі вимоги вони висувають одне одному.
– Цього миру бажає й Мехмед Ґерай. Про це мені під Гадячем говорив Карач-бей. Хан давно мріє з’єднатися з Польщею й нами, щоб спільно вдарити по Московії. Але ж гонорове панство нізащо не дослухається здорового глузду! О, клятий шляхетський гонор! – у досаді вигукнув Виговський.
– Нині шляхта муситиме дослухатися до голосу розуму, бо інакше нашкодить своїй країні.
– Іноді я шкодую, що уклав угоду з Річчю Посполитою, – відверто мовив Виговський. – Вірних військ у мене мало, бо частина населення тяжіє до Московії, сподіваючись отримати для себе користь, а частина ненавидить Московію, але й не може прийняти Гадяцьку угоду, тож ставиться до мене вкрай вороже. Добре, що Янові Казимиру вистачило розсудливості заборонити шляхті повертатися у свої маєтки в Україні. Бо інакше власний народ змів би мене, наче буря – пил.
– Краще бути підданим католицького короля та вільно користуватися своїми привілеями, ніж вірним холопом православного царя, фанатичного й тиранського, та повністю залежати від волі істоти, в якої замість душі прогірклий церковний єлей, – твердо мовив Немирич.
– Шкода, що це розуміють лише одиниці! Православ’я зіграло з козаками злий жарт. Якщо в часи Богдана це було гасло, під яким усі єдналися, то тепер Олексій використовує його для розколу українців. Підлості йому не позичати: він розсилає петиції, називаючи мене богомерзенним зрадником, бо я, бачте, не тільки його, благочестивого помазаника Божого, зрадив, а ще й православ’я зраджую, бо прагну віддати Україну латинам. Але щоб схилити на свій бік усіх, хто вірить у його брехню, йому треба показати військову міць. Тож великої війни не уникнути. І якщо я програю її, то Україна втратить волю. За два минулі роки люди втомилися від смути, втомилися тікати, ховатися й будуть згодні на будь-яку владу, яка забезпечить спокій.
Юрій не встиг нічого відповісти, бо у двері постукали. Увійшов джура й повідомив, що від великого коронного гетьмана Польщі прибуло військо під командуванням коронного обозного Андрія Потоцького. Іван гірко всміхнувся, згадавши 1648 рік і битву під Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрій улітку в Барі потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Війську Запорозькому!
Але побачивши цю «підмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячі польських жовнірів, а це занадто мало. «Господи, вперті ляхи! Якби вони
