та кинулася за нею. Фена, яка уважно спостерігала за ними, теж побігла слідом.
Олеся, вискочивши з шинку, зупинилася. У голові гуло, а у вухах дзвеніло. «Господи, але чому він так? Навіщо обдурив мене?» – прошепотіла Олеся. По щоці скотилася сльоза. Але швидко просохла.
– Олесю, почекай! – пролунав позаду голос. – Куди ти йдеш? Тобі ж зле!
Олеся озирнулася – до неї підбігли Фена та Катерина. Молода жінка нахмурилася, а потім твердо пообіцяла:
– Не турбуйся, пані, я не видам тебе, – і, щоб уникнути розпитувань, квапливо пішла вулицею в сірі лютневі сутінки.
Фена нахмурилася, а потім міцно вхопила Катерину вище ліктя й прошипіла:
– Що ти їй наговорила, стара злидне? Кажи!
– Нічого, Фено, – покірливо мовила жінка та гірко зітхнула. – Нічого, окрім правди.
І, вивільнившись, пішла в шинок. Насуплена Фена пішла слідом. «Нічого. Згодом Олеся мені все розповість», – вирішила вона.
Повернувшись додому, Олеся усамітнилася в спальні, поки не увійшов Михайло.
– Що трапилося, кохана? – запитав він, запалюючи каганець. – Чому сидиш у темряві? Невже хтось із того курника насмів тебе скривдити?
Олеся похмуро поглянула на нього, а потім запитала:
– Михайле, скажи мені правду: чому ти вирішив одружитися зі мною?
Висоцький здивовано витріщився на дружину. Але по-своєму витлумачив її запитання. Присів поруч з нею і, відкрито дивлячись їй в обличчя, заговорив:
– Тому що покохав! Покохав шалено й пристрасно. І ладен життя віддати, аби тільки зробити тебе щасливою, аби ти тільки не відала смутку чи прикрощів. Знаєш, Олесю, я розумів, що шанси в мене невеликі, бо ти була захоплена тим покидьком, який так бездумно розтоптав твоє життя. Але коли ти погодилася, то я… О, кохана, мені бракує слів, щоб описати, яким щасливим я був. І мені байдуже, що думають про наш шлюб усілякі ханжі! Щось пояснювати чи доводити таким марно. Вони ніколи не зрозуміють, як це – кохати й жити заради коханої! – говорив Михайло, а потім почав розпускати шнурівку Олесиного святкового корсета. Потягнув шнурок, яким був стягнутий комір її сорочки, нетерпляче оголив її плечі та груди, почав пожадливо цілувати, шепочучи: – Я так кохаю тебе! Олесенько, не зважай на дурних пліткарок! Не муч себе, моє блакитнооке сонечко!
Олеся з кам’яним обличчям слухала ці зізнання. «Безглуздо вже йому чимось дорікати – я його дружина, і мені нікуди від нього діватися. Він обдурив мене, бо по-справжньому кохає. І його кохання повернуло мені гідність. Відтепер я мушу вікувати з ним, бо така моя доля», – вирішила молода жінка і, намацавши застібки від шкіряного пояса чоловіка, розстібнула їх, спіймала його губи, відповідаючи на пристрасть.
Розділ IV
Гетьманські утруднення
Нам не пристало занепадати духом.
На південь від Києва, на високій горі, убезпеченій з трьох сторін глибокими балками,
