оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.
Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.
– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову нещасної, боячись угледіти знайоме обличчя. Потрібно було докласти зусиль, аби зрозуміти, що красуня з фотокартки й ось ця зламана лялька – одна й та сама дівчина, проте дива не сталося: поряд із непритомним Миколашкою лежало тіло його коханої.
– А хай йому… – не стримався Яків. Опецькуватий поліціянт виріс поруч.
– Що трапилося, пане лікарю?
– Це його… наречена, – він мотнув головою на хлопця.
– Побий мене Матір Божа, – крізь зуби процідив опецькуватий. – Ви впевнені?
– Так, – Яків незграбно обтрусився. – Я знаю і жертву і, – він завагався, – вбивцю. Тобто із жертвою не знайомий особисто, але на фотокартці бачив саме з його рук.
Яків пошукав поглядом світлину. Закривавлений прямокутник подав один із поліціянтів.
– Яшо-о! – здалека долинув знайомий голос. – Яшо-о! Ти тут?
– Йоська! – Яків схопив за рукав опецькуватого. – Накажіть пропустити!
Опецькуватий кивнув двом поліціянтам, і людське море знову розступилося, утворюючи вузький прохід, якраз такий, аби в нього міг протиснутися Большаков із фотографічним апаратом на плечі та ящіркою шмигнути Йоська. Спроба останнього не вдалася: за мить малі ноги прудко замиготіли у повітрі, позаяк їхній власник повис у руці знайомого ще зрання поліціянта.
– Куди намилився, наче голий до бані?
– Й-йа-а-ш!.. – пручався Йоська. – Ну, скажи йому.
– Усе правильно, – Яків зумисне затулив від малого місце вбивства. – Ти все зробив правильно, але це видовище не для дитячих очей.
– Гаразд, – буркнув малий.
– Я обіцяю, що вдома відповім на всі твої запитання, а поки, благаю, біжи геть, домовилися?
Йоська мовчки кивнув і, для годиться, шморгнув носом, проте іскорки в очах виказували, що Яків дібрав потрібний ключ.
– Із чого починати? – подав голос Большаков. Зовсім блідий, він намагався не зупинятися поглядом на тілі.
– Із загального плану. А тоді мене цікавитимуть деталі, що пов’язані безпосередньо із жертвою.
Большаков голосно ковтнув слину:
– Ох, устряв же я…
– Вважай, я цього не чув, – шепнув йому Яків, підступаючи впритул. – Ти сам напросився, тож тепер не задкуй.
Большаков, немов перед стрибком у воду, набрав повні груди повітря, а тоді, зціпивши зуби, заходився поратись біля апарата. Яків повернувся
