не йшов образ Миколашки й те, як ніжно він ховав за пазуху фото дівчини у білій сукні та капелюшку. Чи було воно справжнім, чи хлопчина просто вигадав собі кохання? Може, Ольга Харитонівна мала рацію?
Крізь сон Яків почув, як рипнули сходи й у двері обережно постукали.
– Вейзмір, кого там дідько так рано несе? – кривлячись зі сну, простогнав Яків. Кімнатку заливав ніжний рум’янець: певно, сонце щойно зійшло.
– Стукай гучніше, – почулося з-за дверей. Потому пролунало голосне «гуп!» і писк Йоськи.
– Йосько, шлепар малий, вуха пообриваю, – деручи рота в позіхах і натягаючи кальсони, крикнув Яків.
– Яшо, біда! – малий, збадьорений його голосом, затарабанив у двері, наче навіжений.
Серце закалатало десь у горлі. Тремтячою рукою Яків повернув ключа, й до кімнатки першим влетів Йоська, а за ним ступив поліціянт, від шинелі якого все ще несло свіжістю вулиці та міцним духом тютюну.
– Яків Соломонович Ровнєр?
– Так.
– Ага, то все правильно, – поліціянт козирнув і зиркнув на ходики. – Збирайтеся, у мене наказ по вас зайти. Терміново. Маєте п’ять хвилин.
Йоська злякано охнув, і Яків заспокоїв його владним рухом.
– Ви поясните, що сталося?
– З управи по вас послали, пане Ровнєр. Скоєно вбивство. Збирайтеся швидше.
– Так-так! – заметушився Яків, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не гаяти дорогоцінного часу.
За кілька хвилин він одягнувся, вхопив похідний саквояжик і слідом за поліціянтом збіг униз сходами.
– Стривайте! – він наздогнав пристава й ухопив його за плече. – По Большакова послали?
– По нашого писаря, чи що? А на біса? Там і без нього є кому працювати. Поквапмося, пане лікарю.
Яків лише відмахнувся та кинувся до кухні, де сидів наляканий Йоська.
– Йосько! Миттю, ноги – на плечі й лети на Старобульварну, п’ятнадцять. Квартира… Холєра, квартири я не знаю! Знайдеш Архипа Большакова. Нехай хапає апарат і поспішає на перехрестя Аптекарської та Купецької.
Без зайвих слів Йоська зістрибнув з лавки й метнувся в запічок по кашкет. Яків слідом за поліціянтом вискочив у ясний і погожий ранок.
– Уже відомо, що трапилося?
– Та відомо. Що там невідомого. Одначе звеліли по вас послати, бо, кажуть, там є по вашій частині робота.
– Хто жертва? – Яків спробував заспокоїтися, проте думки скакали, мов сполохані пострілом дикі кози.
– Хвойда, прости Господи, – перехрестився поліціянт. Яків сіпнувся від раптового посмику в серці й зачепився чоботом за грудку. – Та я багато не знаю, пане Ровнєр. Хіба що вбивцю затримали там же, на місці. Над трупом і сидів. Словом, самі все побачите.
Яків пришвидшився й незабаром розчув гамір натовпу та вигуки поліціянтів. Попри ранню годину, біля будинку на розі Купецької й Аптекарської юрмився народ, лунали приглушені зойки та бідкання.
