належно.
– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.
– Але якщо припустити, що вбивство сталося не взимку, коли за місце для зберігання трупів може правити будь-який сарай, то тут виникають ускладнення… І боюся, в такому разі міщанин Зелінський має всі шанси вийти сухим із води…
– І для того, щоб такого не сталося…
– …нам потрібна льодовня для зберігання тіл навіть улітку.
– В точку! – поліцмейстер підхопився з крісла, у яке опустився за хвилину до цього. Яків був задоволений собою, адже досить легко розгадав чергову загадку.
– Можете бути певні, все, що в цій справі залежатиме від мене, – я вирішу. – Поліцмейстер подав Якову руку, що можна було розцінити як прощання.
Яків зрозумів, що кращої нагоди закинути слівце за Большакова в нього не буде.
– Пане Мерлінський, хотів би запропонувати вам іще дещо. Упевнений, людина з вашим розумом мусить це оцінити.
– Прошу, – поліцмейстер спрямував погляд на Якова. – Слухаю вас уважно.
– З вашого дозволу я продовжу в тому самому ключі.
– Будьте такі ласкаві.
– Повернімося ще раз до справи міщанина Зелінського й на хвильку припустімо, що трапилось незворотнє.
– Так-так, – очі поліцмейстера зацікавлено зблиснули.
– Експерт не встиг вчасно прибути до Проскурова або ж, як-от зараз, у місті не знайшлося льодовні, а вбивство сталось у спеку…
– Іншими словами, – перехопив ініціативу Мерлінський, – тіло не дочекалося кваліфікованого огляду.
– Саме так. І коли експерт працював із тілом, нічого незвичного вже не виявив через вкрай погану його збереженість і був змушений підтвердити версію самогубства.
– Так, – поліцмейстер відверто захопився.
– Тож унаслідок певних обставин маємо вбивцю, котрий гуляє на волі, так?
– Саме так, – погодився з Яковом Мерлінський.
– Але навіть за таких несприятливих обставин ми могли б вивести міщанина Зелінського на чисту воду! – вдоволено видихнув Яків.
– Цікаво, цікаво, – нетерпляче затарабанив пальцями по столі поліцмейстер.
– Нам би вдалося це зробити, із певними зусиллями, звісно, навіть за рік після вбивства! – дотискав Яків.
– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!
– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.
Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:
– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…
– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!
– І
