снігу, що під теплим дощем танув просто на очах, і важким запахом воронячих гнізд. Небо затягнули низькі хмари, тож вулиця потопала в ранніх сутінках.
Вуличного освітлення у місті майже не було, а тих двох десятків ліхтарів, які блимали на Олександрівській і кількох прилеглих вулицях, для полегшення долі перехожих не вистачало. Крізь закіптюжене скло тих ліхтарів ледве-ледве пробивалося світло: ліхтарники виконували свою роботу абияк, безугаву нарікаючи то на старі щітки, то на гнилі драбини, а то й на самого Господа Бога.
У сутінках, та ще й за такої паскудної, як сьогодні, погоди, місто завмирало. Короткий світловий день вирував життям, торгівлею, лайками, євреями, кіньми, возами, перекупками, церковним дзвоном, воронами й заклопотаними городянами, що намагалися встигнути владнати всі справи до настання темряви. Коли ж у місто заповзала сутінь, запалюючи підсліпуваті ліхтарі на Олександрівській, лише освітлені вікна чи вітрини магазинів і ресторацій нагадували, що у Проскурові живуть люди. О такій порі можна було побачити, як там чи тут краєм вулиці рухається плямка світла – то запізнілий перехожий брів, підсвічуючи собі ліхтарем і збираючи біля себе кількох бідолах, котрі не мали змоги освітити собі дорогу самотужки.
Яків і собі нагнав чолов’ягу у військовій шинелі.
– Не заперечуєте, якщо я складу вам компанію?
– Та будьте ласкаві. Я аж на Заріччя. А ви?
– А я з вами, коли ви не проти, до собору.
– Із радістю прислужуся, але вимагатиму від вас цікавої бесіди.
– Що ж вас може зацікавити?
– А чи ви чули, що в Кам’янці рівно тисяча вуличних ліхтарів? – узяв на себе ініціативу чолов’яга. Яків усміхнувся.
– Зізнаюся, ніколи не лічив ліхтарі в Кам’янці, але напевно знаю, що нашому Проскурову до нього дуже далеко.
– А як думаєте, у нас хоча б сотня ліхтарів може бути?
– Та звісно може, – Яків видав короткий смішок, – але, боюся, ми до того часу не доживемо!
Військовий щиро зареготав.
– Ось це ви правильно сказали! Як і до мощених вулиць!
Перекидаючись отакими репліками то про погоду, то про міський благоустрій, випадкові супутники нарешті дійшли до перехрестя Кам’янецької з Ремісничою, де й потисли один одному руки на прощання. Кілька кварталів Якову довелося брести вже у цілковитій темряві, підсвіченій скупенькими вогниками свічок і ламп у вікнах будинків.
Нарешті попереду замаячіли знайомі обриси двоповерхового будинку. Гордій уранці постарався й ретельно розчистив увесь сніг на хіднику та невеличкому подвір’ї перед дерев’яною верандою, нагорнувши дві величезні кучугури по кутах дому.
– Яшо! – Йоська вилетів із кухні й мало не збив Якова з ніг.
– Або кордон з Австро-Угорщиною від сьогодні проходить по Дніпру, або ж тебе визнали єдиноутробним братом принца Уельського. Іншої причини для такого вереску я не бачу.
– Та яке! – мало що зрозумів зі сказаного Йоська
