узгодження), і – до роботи! Ось тут я підготував офіційного листа, де рекомендую вас на обидві посади. Ну й, зрозуміло, такі зміни дещо позначаться на вашій платні, – Старий усміхнувся у вуса й видобув із паперового сум’яття черговий аркуш.
– Це не може не тішити.
– І все ж, пане Ровнєр, річ не в грошах, а в тому, аби виконувати свою роботу старанно та з честю. Адже ви не абихто, – він підняв палець і гордовито глипнув на Якова, – а лікар!
– І дуже пишаюся тим! – Яків виструнчився перед Старим.
– Тоді приймайте справи, – він кивнув на захаращений паперами стіл, – а на мене вже візник, певно, зачекався.
– Гарної дороги, Амвросію Михайловичу, – Яків потис Старому руку та ледве зміг дочекатися, поки той вийшов з кабінету. Щойно за Штоффом зачинилися двері, як він знеможено опустився на стілець і прошепотів:
– Нічогенько день почався… Ось тобі й не подивився у дзеркало… Дурнуваті прикмети.
Від обережного стуку в двері Яків аж підскочив. У шпарку обачливо просунулася голова медичної сестри – Ольги Харитонівни.
– Яшо?
– Так, заходьте.
– Яшо, я розумію, що то не зовсім моя справа, але про що вас Старий питав?
– Це якраз цілком ваша справа, Ольго Харитонівно. Бо від сьогодні й до повернення Старого з Кам’янця я виконую обов’язки головного лікаря.
Він випнув груди колесом, аж затріщали ґудзики на жилеті. Медсестра захоплено сплеснула руками.
– Отакої!
– Саме так, ось наказ, – Яків змахнув аркушами.
– І що ж тепер? – сестра запитально глянула на Якова. – Тобто я хотіла, звісно, сказати: вітаю вас, пане Ровнєр.
– Дякую, Ольго Харитонівно, але який же я вам пан? Цей папірець нічого в мені не змінив, аби я почав вимагати до себе особливого звертання.
– Воля ваша, Яшо, – розпливлася в усмішці помітно задоволена жінка. – Які будуть перші вказівки на новому місці?
– Варто було би послати Миколашку до Журавльова по шампанське та із шиком відсвяткувати моє несподіване підвищення, але позаяк не годиться розпочинати нову справу з алкоголю, зваріть мені, Ольго Харитонівно, кави.
– Буде зроблено, – медсестра відчинила двері.
– А Миколашку все ж покличте до мене. Маю для нього доручення. І ще одне, Ольго Харитонівно, сподіваюся, прізвисько «Старий» до мене не приклеїться!
3
– Кликали, Якове Соломоновичу? – незграбний хлопець зайшов до кабінету й зупинився, переминаючись з ноги на ногу. Микола Кушнір, котрого всі кликали просто Миколашкою, по-дитячому наївний здоровань, служив при лікарні двірником і кур’єром, а також виконував дрібні доручення, що не потребували багато розуму.
– Так! – Яків облишив папери та простяг хлопцеві складений у кілька разів аркуш. – Ось це я попрошу віднести до поліційного відділку, знайти там Большакова й передати йому.
– До
