спустив штани й ліг на стіл, – ото робота, прости Господи, щодня чиєсь гузно перед носом бачити…
Хвилин за сорок двері оглядової рипнули, й сестра понесла простирадла до комірчини. Слідом за нею на своїх двох вийшов винуватець оказії Степан, затягуючи шворку на штанах і обережно мацаючи зад.
– А ось до пов’язки прошу без причини не торкатися!
Дядько злякано відсмикнув руку й знічено зиркнув на лікаря.
– Пане дохторе, а як же я, тойво, до вітру ходитиму?
– Протягом двох найближчих днів – тільки на відро! – від печі, де й досі грівся «кожух», долинув короткий знущальний регіт.
– Ох, прости, Господи, гріхи мої тяжкі, – звів очі догори дядько.
– І прошу поставитися до цього серйозно. Застудитися для вас зараз найгірше! Горілку п’єте?
– Ну… Так. Як і всі.
– Потрібно забути, – Яків підступив до столу сестри й написав на аркушикові паперу кілька рядків. – Про алкоголь раджу й не згадувати, аж доки перша городина не піде, а із цим – до Деревоєда по мазь. Ну, й за два-три дні, не пізніше, знову до нас на огляд.
Дядько з хвилину уважно вивчав папірець, силкуючись розібрати дрібний почерк Якова, а потім, покрутивши його в руках, із сумнівом запитав:
– Це ж до Людвіга Івановича?
– Іншого Деревоєда у Проскурові я не знаю. Хіба ви зібралися до Сатанова.
– Так дорого ж у нього, – скривився дядько.
– Я гадав, вам здоров’я дорожче, – Яків іронічно примружився.
Дядько лише зітхнув, сховав папірець за пазуху й заходився одягатися. «Кожух» також заворушився, подякував сестрі за чай і перевальцем подався до виходу.
– Ольго Харитонівно, візьміть із пацієнта розрахунок та оформіть усі належні папери. А ви, Наталочко, приберіть оглядову, – Яків розім’яв утомлену шию. – А я повертаюся до наших паперів.
– Благослови вас Боже, пане дохторе, – дядько міцно потис Якову руку.
– Не хворійте, – усміхнувся Яків і зачинив за собою двері кабінету.
5
Годинник показував за чверть до третьої, коли Миколашка повернувся, постукав у двері й одразу ж пропхався до кімнати. Яків підвів голову від паперів і відклав перо.
– Усе зроблено, Якове Соломоновичу, – хлопець м’яв у руках шапку. – Тільки з паном Большаковим я розминувся. Але вашу записку для нього залишив. Мене запевнили, що передадуть йому.
– Усе гаразд, Миколашко, – Яків потер очі.
– А ще я розмовляв із Катрусею… Вона сьогодні їде до Летичева, батьків навідати, тож нашу зустріч доведеться трохи відкласти. Та в мене для вас дещо є, – хлопчина покопирсався за пазухою й витяг звідти фотокартку.
Яків зацікавлено поглянув на світлину, зворотний бік якої прикрашало зображення візитівки «Фотографії Юргілевича». На знімку, спершись на спинку плетеного стільця, стояла вродлива дівчина у білій сукні та капелюшку.
– Вона
