запахам і звукам вечірнього міста. Большаков насторожено мовчав, усвідомлюючи, що Яків ще не закінчив.
– А тепер і ти, Архипе, зрозумій, – Яків ще якусь мить роздивлявся вершечки дерев, – що поліція вчепилася за найпростішу версію. Ту, що сама впала в очі. Поряд із тілом сидить хлопчина із закривавленими руками? Отже, він і є вбивця! О, виявляється, хлопчина ще й не сповна розуму? То це тільки на руку! А скажи мені, друже Большаков, де знаряддя вбивства?
– Ну-у, за офіційною версією…
– Ось! Знову «версії»! Самі версії, й жодних фактів! А знаєш, що буває у медицині, коли лікар замість фактів оперує безліччю версій і ніяк не зупиниться на одній? Пацієнт помирає!
– Теж мені порівняння.
– Як на мене, дуже навіть вдале, бо й тут, і там, – Яків тицьнув пальцем кудись за вікно, – ідеться про життя.
На якусь мить у кімнатці зависла напружена тиша. Архип не наважувався її порушити.
– Знаряддя вбивства не знайдено, мотивів убивства не виявлено, – Яків немов загинав невидимі пальці, – причини такого поводження з тілом не з’ясовано! І це ще далеко не все… Та для поліції чомусь усе зрозуміло на місці.
– Ти так говориш, – Большаков нарешті наважився подати голос, – лише тому, що Миколашка працював у вас… у тебе в лікарні. А уяви себе на місці простого дядька, котрий стовбичив у тій юрбі. Кого б ти побачив поруч із трупом? Убивцю чи невинного хлопчика?
– Тоді й ти, певно, так учепився за версію поліції, бо сам з управи? – Яків сумно зиркнув на Большакова. – Так, якби я був дядьком із юрби, я би без жодних вагань записав Миколашку в убивці, але ані ми з тобою, Архипе, ані, тим паче, поліція не є дядьками з натовпу! І вважати так, як дядьки, не маємо права! І коли замість усіх «версій» у нас залишиться одна, коли ця одна матиме як підтвердження незаперечні докази та перейде у статус факту, ось тоді я й повірю, що Миколашка вбив… А поки, даруй мені, Архипе, але він для мене лише наляканий підліток.
– Скажеш таке – наляканий… – не надто впевнено пирхнув Большаков.
– Про це вже дозволь міркувати мені, – Яків заграв жовнами. – Як мені відомо, до медицини ти не причетний.
Між друзями назрівав конфлікт, і лише вроджена флегматичність та доброта Большакова стали на заваді його розгоранню. Архип примирливо махнув рукою й зітхнув.
– Та заспокойся, Яшо…
– Зрозумій мене, – голос Якова зазвучав миролюбніше. – Зараз містом піде поголос, нібито щойно Ровнєр обійняв посаду головлікаря, як його підопічний скоює вбивство! Та ще й яке! Не просто у п’яній бійці десь у генделику! А вивертає нутрощі дівчині!
– Так, – Большаков скрушно пошкріб руду потилицю. – Погана слава.
– Та до сраки ту славу! Я ж не за власну шкуру тремчу. А ось на лікарні, уяви собі, яка пляма! Хто до нас після такого звернеться? Нічогенька собі лікарня! З такої хтозна чи й повернешся, коли в ній такі люди працюють.
– Ну, Миколашка ж не був лікарем.
– А кого це хвилюватиме?
