на роботі?! Та ніколи! І цієї ночі…
Хоча… Якщо добре подумати… Може, усе-таки й задрімав. Та що там – може? Таки задрімав, холера ясна… Ненадовго, здається, лише на кілька хвилин, але провалився в сон – як у криницю впав. Бо ж не бачив, коли цей радісний пожилець, що аж сяє, як новесенький грош, виходив із готелю. А Сабіна, значить, бачила. От халепа. Треба буде наприкінці зміни пригостити цю ласунку якимось пундиком, щоб тримала свого гострого язичка за білими зубками. Що там вона найбільше полюбляє? Здається, цього ранку притарабанила разом із кавою тістечко безе з лимонним кремом… Буде, значить, їй безе з лимонним кремом та ще й цукерка на додачу.
– Цілую ручки, пані Сабіно! Цілую ручки! – чоловік із трояндами поперемінно припадав до делікатно відставлених пухкеньких пальців Сабіни, зворушений, напевне, якоюсь її черговою похвалою. Портьє не почув, що саме сказала адміністраторка, бо якраз виходив до комірчини в кутку холу, але він дуже добре знав, як вона вміє підлеститися до постояльців, особливо чоловічої статі.
Під букетом також накапало. Портьє вправно зібрав воду з обох калюж, витер насухо сліди, залишені на паркеті мокрими модними мештами Ро́мана Савицького, і підставив цинкове відро під парасолю, з якої ще й досі скочувалися дощові краплі.
– Перепрошую! – Савицький дістав із кишені кілька монет (набігло три злотих та двадцять грошів) і простягнув портьє. – Це вам за завданий зайвий клопіт. І ще раз бардзо[1] перепрошую!
«Які ж ми чемні та щедрі, – подумав Ян. – Та за такі чайові можете, пане хороший, знову вийти на дощ і ще раз зайти й наслідити. Поперек у мене не переламається, руки не відпадуть, та й узагалі – порухатися трохи не зашкодить. Зате цього вистачить на безе не лише для Сабіни, а й для моєї любої Марильки та наших дівчаток».
Савицький зняв капелюха, тріпнув густою темно-русою чуприною, прихопленою над чолом і на скронях сивиною – ще не суцільною, а так, ніби хтось рідким сріблом ненароком скрапнув, – і знову повернувся до Сабіни.
– Панна Зося, звісно ж, іще не виходила…
Сабіна не встигла відповісти, як із-за пальми, від колони, увінчаної гіпсовою ліпниною, відірвалася щупла чоловіча постать. Радше навіть не чоловіча, а хлоп’яча.
«Матка боска! А це ще хто? Яким це робом він сюди проскочив? Кудою пробрався? Хіба через чорний хід або ресторан. Я таки спав, бодай йому холера! Таки спав… Треба буде брати з дому термос із кавою і починати збадьорюватися ще посеред ночі», – подумав спантеличений портьє.
Незнайомець, миршавий, тонкошиїй, з кучерявою шапкою чорного волосся на круглій голові, мабуть, намагався додати собі ваги напускною суворістю. Він гостро зиркнув на Яна Ковальського з-під насуплених брів, хутко й зовсім нечутно, мов тубілець із африканського племені, перебіг через хол, зупинився перед столом адміністраторки, осяяної жовтим світлом бра, як свята Марія – німбом, і уважно оглянув її співрозмовника.
– Пан є журналіст?
Бардзо (
