професійна цікавість…
Ось постоялець вийшов зі свого номера, вже без пальта й капелюха, зате із затисненим під лівою пахвою букетом – квітами назад, за спину. За мить він вигукне «Гопля!», розверне його наперед і буде вельми втішений, що зробив такий ранковий сюрприз для панни. У правій руці – срібна таця, на ній невисока гірка канапок із чорною ікрою, пляшка червоного вина («Бургундське» – вгадав Ян за формою пляшки), два келихи й кришталева ваза з помаранчами.
«Таця з вином і фруктами була підготовлена заздалегідь, йому залишалося тільки взяти її», – констатував Ковальський.
Савицький тихенько постукав у двері навпроти. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз, цього разу сильніше й наполегливіше. Ні звуку. Тоді чоловік затарабанив щосили. На грюкання прибігла покоївка, запитала, що сталося, дістала із в’язанки ключ-дублікат, віддала постояльцеві й пішла вздовж коридору до свого столика, на якому щойно прасувала білизну. Савицький зайшов у номер Зосі. Він ще не встиг зачинити за собою двері, як за ними щось голосно гепнуло, почувся дзенькіт розбитого скла.
«Упала таця, келихи – на друзки, а може, й ваза розбилася, хоч вона грубіша й міцніша… Так-так-так… Отже, розгнівана королева не прийняла ранковий подарунок… Не догодив, значить, їй цей дженджуристий пан Ро́ман. Так уже старався, так викладався – і все одно не догодив… Чи, може, ще до цього дуже завинив перед нею, так завинив, що й цілий оберемок троянд тепер не допомагає… Така вже заведенція у чоловіків – спочатку жінці назолити, а тоді намагатися догодити. А вона з характером, ця Зося…» – усміхнувся Ян Ковальський.
Інцидент у номері нагадав йому давню пригоду, з часів власної молодості. Йому й тоді частенько доводилося працювати вночі, адже саме цієї пори зазвичай скоюють злочини. Мариля вже трохи призвичаїлася до ненормованої денної служби чоловіка, але ніяк не могла звикнути до його раптових вечірніх зникнень і вранішніх повернень. Якось він приїхав аж перед сніданком після розбірок у публічному домі, де клієнт мало не вбив повію. Хтось із жриць кохання ощасливив його подвійною порцією дорогих парфумів. Може, просто так, заради жарту, а може, і з лихим наміром. Мариля хутко вловила той аромат і влаштувала йому таке, що й досі згадувати і смішно, і страшно.
«Нічого, і ці розберуться, – подумав Ковальський. – Посваряться, погніваються та й помиряться. Треба сказати Сабіні, щоб дописала до рахунку вартість розбитого посуду».
Він уже хотів повернутися до холу, але зупинився і сторожко прислухався. З номера почувся болісний чоловічий стогін.
Овва! Може, панянка запустила чимось важким у свого кавалера? Але в такому випадку більш очікуваним був би жіночий крик. Його Мариля під час сварки кричала так, що їхня канарка у клітці від її децибелів мало не вмерла – перекинулася на спинку й лапками задриґала. Це й зупинило розпасійовану жінку, яка любила пташку не менше за чоловіка. А тут… Ніби жінки й немає в номері. Зате чоловічий
