Як це – мертва? Ви ж самі казали, що ввечері вона була жива. А тепер, значить, мертва? Чого це вона мертва?
– Головне питання для поліцейського, – зітхнув Ковальський. – Чого жертва мертва?
– Мовчіть уже! Будете мене вчити, яке питання головне, а яке не головне. Хто тут поліцейський – я чи ви?
– Ну-у-у… – почав було Ковальський. Але Симочко й не чекав на його відповідь.
– «Головне питання»… «жертва»…? Звідки ви це знаєте? Хто ви такий? Нічний портьє? От і йдіть звідси та займайтеся своїми справами. Буде тут кожен тлумок[5] свої поради давати. Нема чого сунути носа до чужого проса. Багато в нас розумних розвелося, і всі вважають себе детективами. Поначитуються газетних хронік і вже думають, що більше за поліцейського знають. «Жертва»… Може, ця панна Зоф’я зовсім не жертва? Може, вона була слаба, от і померла, так би мовити, природною смертю. Серце зупинилося, апоплексичний припадок стався, жувала цукерку в постелі й удавилася, кавою захлинулася… Та мало що!
– А якщо ні? – Ковальський міг би й образитися за тлумка, але все-таки вирішив не загострювати стосунки, пропустив повз вуха сердиті репліки й нарікання.
– А якщо ні, то… – хлопець роззирнувся навколо, відчинив вікно, навіщось перехилився через нього, ніби міркував, чи не міг убивця вискочити з номера й не вбитися при цьому сам. – А якщо ні… – Він зачинив вікно і став за плечима Савицького. – Пане Савицький, досить вар’ята грати, шмарклі розпускати та сльози витирати. Прошу піднятися – ви заарештовані!
Савицький явно не збирався виконувати наказ. Він учепився руками в постіль, припав до Зосиних ніг і завмер.
– Ну що ж, не підніметеся сам, то вас піднімуть. Пане портьє, спустіться у хол і викличте поліцію. Негайно! Я тут повартую, щоб убивця не втік.
– То ви вже знайшли убивцю? – здивувався Ковальський.
– А навіщо його шукати? Він і не втікав. Увімкніть логіку. Вікно ніхто не відчиняв. А якби й відчинив, то не вистрибнув би – до землі далеко, під вікном бруківка. Із дверей також ніхто не виходив. Інакше ви або пані Сабіна побачили б його. Отже…
– Отже?
– Кажу ж, він весь час був у кімнаті.
– А якщо…
– Ну от, дід про шило, а баба про мило. Не свердліть мені дірку в животі, курва мать! Невже так складно здогадатися, що перед нами артист погорілого театру, який грає роль убитого горем страждальця?
«Який спритний. Уже й слідство провів і вбивцю спіймав», – подумав Ковальський і вийшов. Ще кілька хвилин тому він мав намір сказати Симочкові про те, що почув із вуст Романа Савицького, коли заходив до номера сам. Але тепер передумав. Неважко здогадатись, як розтлумачить почуте цей задерикуватий і гарячкуватий поліцейський неофіт. Кинеться махати шаблею наліво й направо без розбору. Бо тоді вже у нього не буде жодного сумніву щодо Савицького. А професійна чуйка Ковальського підказувала, що за тими словами стоїть щось інше. Що
Тлумок (
