стояла між двома чоловіками, говорила й говорила як заведена, ніяк не могла зупинитися.
– Авжеж, ясно. Ясно, що діло темне. Тільки так не буває! – підступила впритул до почервонілого Симочка.
– Як саме не буває? – той уже ледь стримував роздратування.
– Щоб журналістів не пускали до переможниці конкурсу краси й щоб про неї не писали, – зі знанням справи заявила Сабіна. – Навіщо ж тоді той конкурс потрібний? Ну? Мовчите? Бо самі знаєте, що так не буває.
– Ще й як буває! – Збігнєв Симочко вже нагадував не задерикуватого півня, а молодого бичка.
– Ой, ой! Не смішіть мої черевики, бо від реготу підошви повідпадають! – Сабіна про всяк випадок відступила від набиченого парубка.
– Дуже мені треба їх смішити! Вони й так уже потріскалися від сміху, слухаючи вас. Дивіться, а то босою додому підете. А вам, напевно, страшенно кортить, щоб журналісти й про вас написали? – у голосі Симочка забриніла неприхована іронія.
– Чому б і ні? Чому б і ні? От заплющу очі – й бачу: отак-от, на першій же сторінці – заголовок великими літерами «Королева жила в “Континенталі”».
– То розплющте очі, пані Сабіно! Розплющте хутчіше!
– Зрозуміло. Вам доручено охороняти панну Зоф’ю, – Сабіна стишила голос і перейшла на довірливий тон. – І це правильно, дуже правильно. Респект вашому керівництву! Тричі респект! Красу треба оберігати. Бути вельми вродливою в наші часи небезпечно. Авжеж. Та ще й як небезпечно! Хіба ви не читали в газеті «Dziennik» про Агнєшку Корнецьку? Справді не читали? Ну як же можна було таке не прочитати! Про це все місто говорило, вся Польща. Агнєшка теж перемогла в конкурсі краси. Не пам’ятаю вже, у якому саме, та це не головне. Головне – перемогла. А зразу після того вийшла заміж. І от коли вона після вінчання виходила зі своїм чоловіком із костелу, на неї напав її фанат. З отакенним ножакою в руці! Ні, з отакенним, – Сабіна ще ширше розкинула руки. – Аж три рази проштрикнув він тим кинджалом груди бідної Агнєшки. Спочатку писали, що той хлоп буцімто був фотографом. Тільки-но побачив він короновану красуню, відразу закохався в неї по самі вуха. Кохав, мовчки страждав і ревнував до всіх на світі. Він не міг навіть припустити, щоб вона дісталася іншому. А як побачив у вельоні… Що тоді сталося! Ледве врятували дівчину. Добре, що поруч був справжній її коханий. А потім виявилося, що той папараці ніякий і не фотограф, а маніяк, мисливець на вродливих панянок. І що той маніяк…
– О матка боска ченстоховська! Що за бздура[3]! Заберіть від мене цю кобіту[4]! – Збігнєв Симочко схопився за голову.
– Ніяка то не бздура! Газета не може писати бздуру! Все це чиста правда. А до вас ще одне запитання, пане таємний агенте…
– Та відчепіться ви від мене зі своїм таємним агентом! Ніякий я не таємний агент!
– Перепрошую, пане не таємний агенте! Тобто пане зовсім не агенте! Не сердьтеся. Лише
Бздура (
Кобіта (
