але найбільше – кабінет голови правління. Масштаб «Банку Лестера» був значно більший, ніж у «Каїна і Кебота», і Вільям знав зі свого невеличкого особистого інвестиційного рахунку, з якого щороку отримував виписку, що у Лестера значно більші капіталовкладення, ніж у «Каїна і Кебота». Коли вони їхали до будинку Лестера, хлопець мовчав.
– Ну, Вільяме, тобі сподобалася екскурсія? – зрештою запитав Чарлз.
– Ще б пак, сер, – відповів той. – Мені, звісно, сподобалося. – Тут він перевів подих і додав: – Але відчуваю, що маю вас попередити, сер: одним із моїх намірів є намір стати головою правління вашого банку.
Чарлз Лестер усміхнувся. Увечері він розповів своїм гостям, як водив молодого Вільяма Каїна до банку Лестера і про те, що хлопець наміряється отримати там роботу. Гості сміялися, але Вільям не вважав це жартом.
Анна була шокована, коли Генрі попросив у неї черговий кредит.
– Це так само безпечно, як вкласти у нерухомість, – запевняв він. – Запитай в Алана Ллойда. Як голова банку, він має дбати про твої інтереси.
– Але двісті п’ятдесят тисяч… – засумнівалася молода жінка.
– Така нагода випадає лише раз у житті, моя люба. Поглянь на це як на інвестицію, що подвоїться упродовж кількох років.
Після чергових тривалих вмовлянь, коли вона кілька разів згадувала про Річарда та Вільяма, Анна знову здалася, і життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевірила свій інвестиційний портфель у банку, то несподівано для себе виявила, що її капітал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларів. Проте Генрі продовжував зустрічатися з усіма потрібними йому людьми і постійно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фінансове майбутнє. Жінка подумала було обговорити ситуацію з Аланом Ллойдом із «Каїна і Кебота», але вирішила все ж не робити цього; врешті-решт, це означало б піддати сумнівам дії її чоловіка. І, певна річ, вона вважала, що Генрі ніколи б не зробив нічого, що не отримало б схвалення Алана.
Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензі, щоб дізнатися, чи існує якась можливість народити їй знову, але той відраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав її попередній викидень, лікар не вважав тридцять шість років Анни розумним віком для того, щоб знову стати матір’ю. Анна поділилася своєю ідеєю з бабусями, але ті були солідарні з думкою авторитетного медика. Жодній із них не полюбився Генрі, й ще менше їм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сім’ї Каїнів після того, як вони покинуть цей світ. Анна змирилася з тим, що залишиться матір’ю лише однієї дитини, але Генрі став наполегливо докоряти їй і називати зрадницею, вважаючи, що якби Річард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як різняться ці два чоловіки», – міркувала жінка і не могла собі пояснити, чому кохає їх обох. Вона намагалася заспокоїти Генрі, молилася, щоб його бізнес-проекти спрацювали і забезпечували його в повному обсязі, водночас поповнюючи і її заощадження, що стрімко танули.
