у конверт, який сховав у рукаві костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Він став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вішаку. Коли вдягав поверх табірну робу, на очі лікарю трапився срібний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого ліктя, боячись, що охоронці побачать його і відберуть.
– Що це таке? – запитав Дуб’єн. – Гарна річ.
– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось віддячити?
Підліток зняв прикрасу і передав її лікареві.
Той кілька секунд споглядав срібну смужку і нарешті вклонився.
– Нікóли, – сказав він. – Це може належати лише одній особі.
Він повернув коштовність Владеку і тепло потиснув йому руку.
– Удачі, Владеку. Сподіваюся, що ми більше ніколи не зустрінемося.
Друзі обійнялися, і Владек вирушив реалізовувати те, про що стільки молився. Це була його остання ніч у бараку № 33. Він не зміг склепити повіки цієї ночі, бо боявся, що хтось із в’язнів помітить костюм під його робою і повідомить про це варту. Коли наступного ранку били підйом, він першим опинився на кухні. Старшого віку арештант підштовхнув його вперед, коли охоронці прийшли вибирати чотирьох пасажирів для вантажівки. Владек був наймолодшим.
– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.
Той сполотнів. План лікаря руйнувався іще до того, як вони покинули будівлю, і більше не буде чергової партії арештантів, які прибудуть до табору іще принаймні місяців за три. На той час він більше не працюватиме на кухні.
– Він дуже смачно готує, – сказав шеф-кухар Станіслав. – Навчався у замку барона. Для охоронців – тільки найкраще.
– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадібність подолала підозру. – Тоді ворушіться.
Четверо в’язнів підбігли до вантажівки, пострибали досередини, і конвой рушив. Подорож була довгою і важкою, але Владек принаймні їхав, а не йшов. І хоча було літо, температура повітря була лише на один градус вищою за поріг замерзання.
Нарешті конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на пероні. Він перебував там уже кілька годин, але не міг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнів. Владек сидів на краю платформи з трьома іншими працівниками польової кухні. Їхні переживання були притуплені, тому жоден із них не виявив якогось зацікавлення тим, що діється навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на іншому боці платформи. Там було кілька відкритих вагонів, і Владек ретельно відібрав той, у який вирішив перебратися, коли настане слушна нагода.
– Хочеш звідси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.
Владек вкрився рясним потом, але нічого не сказав. Станіслав продовжував споглядати на нього.
– Так і є.
Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не відводив погляду від тринадцятирічного
