нічого не питала. Він уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спітнів, незважаючи на температуру п’ять градусів морозу. Кондуктор узяв квиток жінки, обрізав кінчик, повернув власниці, після чого обернувся до Владека.
– Квиток, товаришу, – зронив він повільним монотонним голосом.
Владек став безпорадно обмацувати кожух.
– Це мій син, – твердо сказала жінка.
Кондуктор озирнувся на неї, іще раз поглянув на Владека, відтак вклонився жінці і вийшов без жодного слова.
Владек витріщився на супутницю.
– Дякую, – пробурмотів він, не знаючи, що іще можна сказати.
– Я бачила, як ти виповзав із-під тюремного потяга, – тихо зауважила жінка.
Владеку стало зле.
– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборів сидить мій молодший двоюрідний брат, і ми всі боїмося, що одного дня можемо опинитися й самі там.
Жінка дивилася на Владека іще якийсь час, перш ніж запитати:
– Що в тебе під кожухом?
Владек зважив можливості втекти з купе і розгорнув свого кожуха. Якби він наважився на втечу, то все одно ніде в потязі не зміг би сховатися. Тому показав, що має під сподом.
– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подів свою тюремну робу?
– Викинув у вікно…
– Будемо сподіватися, що вони її не знайдуть до того, як ми дістанемося до Москви. Чи є у тебе хтось знайомий у Москві?
Підліток знову згадав пораду лікаря нікому не довіряти, але, усвідомлюючи свою безпорадність, відповів:
– Мені нікуди йти…
– Тоді ти можеш залишитися зі мною, поки не знайдеш когось. Мій чоловік – начальник залізниці в Москві, і це купе – лише для державних службовців, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.
Владек проковтнув це зауваження.
– Може, мені краще піти зараз?
– Ні, тебе вже бачив кондуктор. Зі мною ти будеш у безпеці. Маєш якісь документи, які посвідчують особу?
– Ні. А що це?
– Після революції кожен громадянин Росії повинен носити при собі документи, що посвідчують особу, щоб будь-якої миті мати можливість підтвердити, хто він, де живе і де працює. Інакше потрапляє до в’язниці, поки не доведе, хто він. Але оскільки це неможливо зробити з в’язниці, він залишається там назавжди, – додала жінка. – Тому тобі доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не відкривай рота, якщо до тебе не звертаються.
– Ви дуже добрі зі мною, – підозріло сказав Владек.
– Відколи цар віддав Богові душу, ніхто не може бути в безпеці. Мені пощастило вийти заміж за правильного чоловіка. Але в Росії немає нікого, навіть серед державних чиновників, хто не живе в постійному страху бути заарештованим і потрапити до таборів. Як тебе звати?
