style="font-size:15px;"> – Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.
– Його ім’я – Владек, – втрутилася жінка.
– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловік. – Ти халепа для нас, і я хочу її спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобі допомогти.
Владек лупав на нього очима, усвідомлюючи, що лише залізничний начальник може йому допомогти.
– Я дам тобі квиток на потяг. Куди ти хотів би поїхати?
– До Одеси, – відповів Владек, навіть не знаючи, в якій вона стороні чи скільки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне місто на мапі лікаря Дуб’єна на шляху до свободи.
– Одеса-мама, рай для злочинців, достойне місце для тебе, – усміхнувся чоловік. – Ти будеш там серед своїх.
– Нехай він залишиться з нами, Петре… Я попіклуюся про нього, я…
– Ні, нікóли! Я скорше дам тій сволоті грошей.
– Але як він зможе пройти повз варту? – благала жінка.
– Я дам йому квиток і робочу перепустку до Одеси.
Чоловік обернувся до Владека.
– Після того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись іще раз побачу або почую про тебе знову в Москві, тебе заарештують як волоцюгу і запроторять до найближчої буцегарні. І ти повернешся до того табору так швидко, як тільки ешелон зможе дістатися туди, якщо тебе до цього не розстріляють.
Чоловік зиркнув на настінний годинник: п’ять по одинадцятій. Тоді він звернувся до дружини.
– Є потяг, який їде до Одеси опівночі. Я відвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маєш якийсь багаж, хлопче?
Владек намірився сказати «ні», але тут втрутилася жінка і сказала:
– Атож, я піду і принесу його.
Вона зникла на якийсь час. Владек і залізничний начальник дивилися один на одного з взаємним презирством. Годинник ударив лише раз за її відсутність, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жінка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папір і пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неї й уже зібрався протестувати, але, зазирнувши у стурбовані очі, побачив у них такий страх, що тільки й зумів вичавити:
– Дякую.
– Поїси, перш ніж піти, – запропонувала жінка, підсуваючи до підлітка тарілку холодної юшки.
Той послухався, і хоча його висхлий шлунок тепер був повний, він ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати іще більше неприємностей.
– Тварина, – буркнув чоловік.
Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жінку, залежну від такої людини на все життя. Золота клітка.
– Ходімо, хлопче, час вирушати, – сказав залізничний начальник. – Ми ж не хочемо пропустити цей потяг, чи не так?
Владек вийшов за ним із кухні. Він завагався, минаючи жінку, й легко торкнувся її руки.
Залізничний начальник й утікач просувалися вулицями Москви, тримаючись у
