не знаю відповіді на це запитання, Анно. Але впевнений, що він не обіцяв би, якби не міг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнім часом?
– Ту, що йому подарували його бабусі?
Алан Ллойд кивнув.
– Ні, не бачила її після того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навіть не знала, що вона досі існує.
– Вона все ще існує, – усміхнувся банкір. – І я віддав би свій місячний заробіток, аби дізнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибутків. Гадаю, що ти знаєш, що він тримає зараз свої гроші у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони відкривають приватні рахунки не менш ніж на десять тисяч доларів. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навіть для сина Річарда Каїна.
– Сина Річарда Каїна… – в задумі повторила жінка.
– Мені шкода, адже я не хотів тебе образити, Анно.
– Ні-ні, немає сумнівів, що він – син Річарда Каїна. Чи ти знаєш, що він не попросив у мене ні цента кишенькових грошей після свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що він не схвалить інвестицію у п’ятсот тисяч доларів свого довірчого фонду в компанію Генрі.
– Вони не приятелюють? – Алан звів брови.
– Боюся, що ні, – сказала Анна.
– Мені шкода це чути. Це, звісно, все ускладнить, якщо Вільям дав зрозуміти, що не схвалює його. Хоча хлопець не має повноважень щодо довірчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рік, та ми дізналися з власних джерел, що він найняв незалежного юриста, щоб дізнатися про свої права.
– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?
– О так, навіть більш ніж серйозно. Але тобі немає потреби турбуватися. Відверто кажучи, ми в банку були дуже вражені, й щойно второпали, від кого надійшов запит, то надали навіть ту інформацію, яку зазвичай зберігаємо в таємниці. З якоїсь особистої причини Вільям, вочевидь, не захотів звернутися безпосередньо до нас.
– О Господи! – повторила Анна. – А яким він стане, коли йому виповниться тридцять?
– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як і його мати. Це завжди було сильною стороною Річарда.
– Ти старий підлесник, Алане. Чи можемо ми відкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обміркую це з Генрі?
– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.
Алан замовив каву й обережно узяв жінку за руку:
– І пам’ятай, що тобі треба піклуватися про себе, Анно. Твоє здоров’я набагато важливіше, ніж доля кількох тисяч доларів.
Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про інші два листи, які отримала вранці. Принаймні тепер вона була впевнена в одній думці після зізнань Алана Ллойда про її сина: можливо, було б розумно повестися відповідно і дозволити Вільяму провести
