сонце зайшло за високі будівлі, він вирішив пошукати собі нічліг. Місто, либонь, дуже постраждало від багатьох загарбників, адже зруйновані будинки можна було бачити скрізь. Підліток продовжував іти дорогою; мабуть, збоку він мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землі, та ще й той пакунок у брунатному папері, який він тримав під пахвою. Хлопець ніде не почувався у безпеці, аж поки не натрапив на залізничну колію, на якій стояв самотній згорілий вагон. Він обережно зазирнув досередини: темрява і тиша, там нікого не було. Підліток закинув свій пакунок у вагон, затягнув своє втомлене тіло на дошки, заліз у куток і швидко заснув.
Прокинувся від того, що на ньому лежало чиєсь тіло і дві руки стискали його горло. Владек ледве дихав.
– Хто ти? – прошипів у темряві голос, хазяїн якого явно був не старший за нього.
– Владек Коскєвич.
– Звідки прибув?
– Із Москви.
– А чого спиш у моєму вагоні, москвичу? – запитав голос.
– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.
– Гроші є? – великі пальці стиснули горло підлітка.
– Трішки.
– Скільки?
– Сім рублів.
– Давай сюди.
Владек помацав свої порожні кишені. Хлопчик також засунув свою руку туди, зменшивши тиск на горло жертви.
Владек міцно копнув коліном у межиніжжя своєму нападнику. Той завив, хапаючись за пах. Владек кинувся на нього і став із жорстокістю дубасити. Хлопчик із Одеси Владеку був не суперником – спати у занедбаному залізничному вагоні було неабиякою розкішшю порівняно із життям у підземеллі й російському трудовому таборі. Владек зупинився лише тоді, коли його ворог розпластався на підлозі.
– Перебирайся на інший кінець вагона і сиди там, – звелів Владек. – Якщо не зробиш цього, я тебе вб’ю.
Чужинець послухався.
Владек сидів нерухомо і кілька хвилин слухав – жодного руху. Тоді він ліг і незабаром уже міцно спав.
Коли ж прокинувся, сонце сяяло крізь шпарини в даху. Він перевернувся і поглянув на свого супротивника попередньої ночі. Той лежав у позі зародка і витріщався на нього з іншого кінця вагона.
– Підійди сюди! – наказав Владек.
Хлопець не рухався.
– Ходи сюди! – повторив Владек трохи різкіше.
Чужинець підвівся. Владек нарешті міг оглянути його належним чином. Вони були приблизно одного віку, але одесит був трохи вищий на зріст, мав свіже обличчя і брудне світле волосся.
– По-перше, – сказав Владек. – Де можна знайти щось попоїсти?
– Іди за мною, – сказав хлопець і вистрибнув із вагона, не промовивши більше жодного слова.
Владек зістрибнув за ним, і вони подалися під гору до міської площі, де галасував вранішній базар. Він іще не бачив такого розмаїття
