Однозубий, – подякував Степан. – Я спробую і надалі водити до тебе своїх багатих партнерів.
Однозубий Іван помахав п’ястуком і вилаявся, а Степан із Владеком побігли назад на пристань.
Упродовж трьох наступних днів двійко хлопці крали їжу, вантажили зерно та спали. До того часу, як у четвер прибув турецький корабель, Степан майже переконав Владека, що тому буде краще залишитися з ним в Одесі. Але побоювання Владека, що росіяни можуть його знайти і повернути назад до таборів, переважили перспективи його нового життя зі Степаном.
Вони стояли на набережній, спостерігаючи, як «Ренаска» швартується біля причалу № 17.
– Як можна потрапити на облавок? – поцікавився Владек.
– Просто, – сказав Степан. – Завтра вранці ми приєднаємося до бригади вантажників. Я займу місце за тобою, і коли вугіллям майже заповнять трюм, ти стрибнеш туди і сховаєшся, а я заберу твій кошик і зійду вниз.
– І забереш мою частку грошей, без сумніву, – всміхнувся Владек.
– Природно, – підтвердив Степан. – За мої чудові ідеї належиться певна фінансова винагорода. Як інакше я можу сподіватися на підтримку своєї віри у свободу підприємницької діяльності?
Вони приєдналися до вантажників о шостій годині наступного ранку, підіймали та засипали вугілля в трюм, валилися з ніг, але цього було недостатньо. Трюм був заповнений лише наполовину до темряви, хоча Владек уже був чорнішим, ніж тоді, коли перебував у неволі. Двійко хлопців міцно спали тієї ночі. А наступного ранку вони все почали знову, і до середини дня, коли трюм був уже майже заповнений, Степан копнув Владека в литку.
– Наступного разу, москвичу, – твердо сказав він.
Коли вони дійшли до вершини мостика, Владек скинув свій вантаж, жбурнув кошик на палубу і стрибнув у трюм.
– Прощавай, друже! – гукнув Степан. – Й удачі тобі з бусурманами турками…
Він схопив кошик Владека і повернувся вниз східцями, щось насвистуючи.
Владек затиснувся в кутку трюму, хоч вугілля продовжували засипати. Чорний пил був скрізь: у носі, роті, легенях та очах. З болісним зусиллям він намагався тамувати кашель через страх, що його почує хтось із екіпажу корабля. Коли ж усвідомив, що більше не зможе витримувати заповнене пилом повітря в трюмі і вирішив повернутися до Степана, щоб дочекатися іншої нагоди втечі, люк над ним опустився. Тепер хлопець нарешті відкашлявся.
За кілька хвилин він відчув, як щось укусило його за щиколотку. Кров у жилах заледеніла, коли підліток збагнув, що це могло бути. Йому вже доводилося мати справу із занадто великою кількістю паразитів у підземеллі. Хлопець жбурнув у монстра шматок вугілля і вцілив, але тут з’явився інший, потім іще й іще. Сміливіші кусали його за ноги. Здавалося, ніби вони з’являлися нізвідки; чорні, великі й украй голодні. Підліток роззирався, шукаючи їх. Він відчайдушно видерся на вершину вугілля і відкинув люк. Сонячне світло засліпило його, а щури миттю зникли у своїх тунелях під вугіллям. Хлопець узявся вилазити,
