у штаті Массачусетс)
Анна тихо постукала в двері.
– Заходьте, відчинено, – прохрипів низький бас.
Анна зайшла. Чоловік, який сидів за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на відвідувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли він побачив Анну. Він уперше бачив жінку, вдягнену в норкову шубу, раніше жодна з таких не входила до його кабінету.
– Доброго ранку, – привітався він і схопився на ноги. – Я – Ґлен Рікардо.
Нишпорка нахилився через стіл і запропонував Анні руку, пальці якої були пофарбовані тютюном. Та її потиснула, рада, що вдягла рукавички.
– Вам призначено? – запитав Рікардо, хоча насправді не піклувався, чи так воно. Він завжди був доступний для зустрічі з норковою шубою.
– Атож.
– А, тоді ви маєте бути пані Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?
– Вважаю за краще залишитися в ній, – відмовила Анна, задивившись на стільницю, з якої стирчав цвях.
– Звісно, певна річ.
Анна поглянула на Рікардо з недовірою, коли той знову опустився в крісло і запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його світло-зеленого костюма, строкатої краватки та густо змазаного бріоліном волосся. Тільки переконання, що в інших місцях буде не краще, погамувало її бажання вийти негайно.
– Отже, в чому проблема? – запитав Рікардо, гострячи вже й без цього короткий олівець тупим ножем. Стружка падала скрізь, окрім кошика для сміття. – Ви втратили собаку, ювелірні вироби чи свого чоловіка?
– По-перше, пане Рікардо, я хочу бути впевненою у вашій компетентності, – почала Анна.
– Звісно, певна річ, – знову сказав Рікардо, не відриваючись від свого поламаного олівця.
– Мені потрібне підтвердження, – наполягала Анна.
– Звісно, певна річ.
Анна подумала: якщо цей чоловік іще раз скаже «звісно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.
– Я отримую анонімні листи, в яких стверджують, що мій чоловік затіяв роман із моєю близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилає листи і чи є правда в цих твердженнях.
Вона відчула величезне полегшення, вперше висловивши свої страхи вголос. Рікардо поглянув на гостю спокійно, ніби не вперше чув такі зізнання. Відтак погладив рукою своє довге чорне волосся.
– Що ж, – озвався він. – Із чоловіком усе буде легко. А от дізнатися, хто стоїть за цими листами, – тут справа набагато складніша. Ви, природно, їх зберегли?
– Лише останній, – зізналася Анна.
Ґлен Рікардо зітхнув і стомлено простягнув руку. Відвідувачка неохоче витягла листа з торбинки і на хвильку задумалася.
– Я знаю, як ви почуваєтесь, пані Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.
– Звісно, пане Рікардо. Даруйте.
Анна не могла повірити, що вона сама сказала «звісно».
Рікардо
