але не зміг навіть втриматися на місці – струмінь повітря повільно та невблаганно підштовхував мене до входу в невідомий світ. Рештки розуму покинули мене, загадковий двовірш божевільного араба Аль-Хазреда після побаченого безіменного міста уві сні знову закружляв у моїй голові, і я постійно повторював його вголос:
Не мертве те, що вічність захищає,
Смерть інколи разом із вічністю вмирає.
Тільки задумливі похмурі боги пустелі знають, що тоді сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темряві з потоком, що ніс смерть, який Абаддон[7] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вітер ночі та тремтіти при його появі доти, аж поки забуття або навіть щось гірше не опанує мене. Що це було? Щось жахливе, неприродне, грандіозне; занадто далеко виходило воно за межі людського розуму, щоб можна було повірити своїм очам і переконати себе в тому, що все побачене – не гра уяви. Я дотепер не можу повірити у реальність баченої мною картини й лише в німоті, обтяженій досвітнім прокляттям, коли неможливо вже заснути, перестаю сумніватися в її правдивості.
Як я вже казав, лють повітряного потоку, що звалився на мене, була воістину пекельною і бісівською у найгіршому сенсі цього слова, а його звучання наповнювало мене жахом та огидою, бо я відчував приховану в ньому злість безлюдної вічності. Незабаром ці звуки, які до того здавалися мені цілком хаотичними, набули якоїсь ритмічності, вони мордували мій мозок. Я почув оглушливі прокляття та звірине ревіння поганських монстрів, що долинали з глибин, де упродовж багатьох мільярдів років лежали незліченні старожитності, приховані від осяяного світанком світу людей.
Повернувшись, я побачив контури, що чітко вимальовуються на тлі променистого ефіру безодні, які не можна було бачити з похмурого коридора. Жахлива зграя чортів, що шалено мчали з перекошеними від ненависті мордами, у безглуздих обладунках; напівпрозорі дияволи, породження раси, про яку люди не мали ані найменшого поняття, повзучі рептилії безіменного міста.
Щойно вітер ущух, я занурився туди, де панували замогильні чудовиська, у темряву земних надр; бо за останньою з цих тварюк із брязкотом зачинилися могутні бронзові двері, вчинивши подібний на грім гуркіт музичного металевого скреготу, відлуння якого вирвалося у далекий світ людей, вітаючи сонце, що сходило, як колись вітали його колоси Мемнона з берегів Нілу.
Гіпнос[8]
C. Л. присвячую
З приводу сну, згубної пригоди, в яку ми вирушаємо вночі, можна сказати лише одне: люди щодня засинають зі сміливістю, яка була б незрозумілою, якби ми не знали про те, що вона є результатом зневаженої нами небезпеки.
Ах, якби Всесвіт населяли боги, сповнені жалю, звідки вони довгими годинами спостерігали б за мною, коли ні моя воля, ні якийсь наркотик не можуть утримати
