(алегорично вималювані тут у вигляді гротескних рептилій), були змушені прорубувати крізь скелі підземний шлях, призначений якимось дивом привести їх в інший світ, про існування якого розповідали їхні пророки. Усі ці сюжети, цілком надприродні на перший погляд, були викладені доволі правдоподібно, і зв’язок зображень зі спуском, який я подолав, від якого сироти бігали по спині, не викликав сумнівів. На деяких фресках я навіть упізнавав пройдені мною ділянки.
Сцени, зображені ближче до кінця проходу, вирізнялися найбільшою мальовничістю й екстравагантністю: місячний пейзаж спорожнілого безіменного міста, що лежало в руїнах, різко контрастував із краєвидом деяких райських кущів, до яких, либонь, пробили шлях крізь скелі люди з безіменного міста. На цих фресках місто і пустельна долина зображені неодмінно в місячному сяйві, а над розваленими мурами здіймався золотий німб, відкриваючи завісу, за якою таїлася промениста досконалість колишніх часів… Немов якийсь привид, що вислизав, вийшов тоді з-під пензля художника. Пишність сцен райського життя настільки лилася через край, що неможливо було повірити в їх справжність: мені відкрився невідомий світ вічного дня – з розкішними містами, запашними пагорбами та долинами.
Розглядаючи останні фрески, я подумав, що бачу ознаки творчої кризи художника. Зображення були виконані не так майстерно, а їхні сюжети вирізнялися невгамовною фантастичністю. У цьому вони набагато перевершували навіть найнеправдоподібніші з ранніх сцен. Мабуть, це було відображене у фарбах свідчення повільного занепаду стародавнього народу й одночасного зростання ненависті цих людей до світу, що оточував їх і наступав на них разом із пустелею. Постаті людей, як і раніше, представлені у вигляді священних рептилій, поступово зменшувалися і виснажувалися, проте їхні душі, зображені у вигляді ореолів, ширяли над руїнами у місячному сяйві, зберігши свої колишні пропорції. Виснажені священики на фресках – це були рептилії у барвистих одежах, які посилали прокляття принесеному іззовні повітрю й усім, хто вдихав його; фінальна сцена, від якої кров стигла в жилах, зображувала, як якогось чоловіка, звичайнісінького на вигляд, ймовірно, одного з перших мешканців Ірема, міста стовпів, пошматували представники більш давньої раси. Я згадав, як бояться безіменного міста араби, і зітхнув із полегшенням, бо на цьому фрески уривалися, а далі тяглися нерозписані стіни та стеля.
Захоплений безперервною низкою зображених на стінах сюжетів історії, я підійшов до самого краю навислої наді мною своєю низькою стелею зали і виявив браму, крізь яку пробивалося мерехтливе випромінювання, що освітлювало мій шлях сюди. Навкарачки наблизившись до неї упритул, я не міг не зойкнути від надмірного подиву, спричиненого тим, що з анфілади інших, яскравіше освітлених кімнат переді мною постала безмежна порожнеча, заповнена однорідним сяйвом. Таке сяйво бачить людина, котра стоїть на вершині Евересту, спрямовуючи свій
