про високу стіну з маленькою бронзовою хвірткою. Коли я побачив ці нотатки, то збагнув, що вони стосуються саме цих місць, які я часто навідував уві сні, тому заглибився у читання папірусу.
Дехто з мудрагелів вибагливо описував дива за хвірткою, крізь яку не можна пройти двічі, однак інші писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вірити, і, тим не менш, дедалі дужче прагнув назавжди податися до невідомої країни; адже сумніви та таємничість – найбільша принада з усіх спокус, і жоден новий жах не може бути страшнішим за щоденні тортури, які називають буднями. Тому, коли я дізнався про існування наркотику, який допоможе мені відімкнути хвіртку і пройти крізь неї, я вирішив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.
Учора ввечері я проковтнув це зілля і поплив уві сні до золотої долини і тінистих гаїв; і коли цього разу підійшов до стародавнього муру, то побачив, що хвіртка відчинена. Крізь неї продиралося таємниче сяйво, яке освітлювало велетенські криві дерева й верхівки похованих під землею храмів. Я мелодійно поплив далі, очікуючи побачити красу країни, звідки ніколи не повернуся.
Коли ж хвіртка відсунулася ширше і чари наркотику й сну провели мене крізь неї, я второпав, що всім краєвидам і красі настав край, позаяк у цьому новому просторі не було ні землі, ні моря – сама лише біла порожнеча безлюдного та безмежного космосу. І, будучи щасливим настільки, наскільки я раніше навіть не наважувався уявити, я знову розчинився у цій знайомій невизначеності кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.
Безіменне місто
Підійшовши до безіменного міста, я одразу ж відчув прокляття, що нависло над ним. Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою місячним сяйвом, і побачив його вже здалеку; таємниче й зловісно воно виступало з пісків. Так виринають частини трупа з неглибокої, сяк-так закиданої землею могили.
Жахом повіяло від обвітреного століттями каміння цього допотопного дива, цього пращура найстарішої з пірамід; а легкий подих, що виходив від нього, здавалося, відштовхував мене геть і змушував негайно відступитися від стародавніх зловісних таємниць, яких не знає і не повинен знати жоден смертний.
Далеко в Аравійській пустелі лежить безіменне місто, напівзруйноване й безмовне; його низькі стіни майже цілком поглинули піски тисячоліть. Це місто стояло тут задовго до того, як були закладені перші камені Мемфіса й обпалені цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немає жодної леґенди, такої давньої, щоб у ній згадували назву цього міста або ті часи, коли воно ще було сповнене життям. Зате про нього шепочуться пастухи біля своїх багать, про нього бурмочуть старі бабеги у наметах шейхів, і всі як один цураються його, самі не знаючи чому. Це було те саме місце, яке божевільний поет Абдул Аль-Хазред побачив у своїх мріях за ніч до того, як він склав цього загадкового двовірша:
Не мертве те, що вічність захищає,
Смерть інколи разом
