колись правив мій батько. Ми з тобою будемо шукати Ейру разом. Однак погоджуюся, що нам не завадило б відвідати і віддалену, благословенно-лютневу Оонею за Картіанською грядою. Вона і справді може виявитися Ейрою, хоча й не думаю, що це так. Красу Ейри неможливо уявити, і ніхто не в змозі говорити про неї без захвату. А про Оонею перешіптуються хіба караванники, та ще й хижо всміхаються при цьому.
На заході сонця Іранон і юний Ромнод покинули Телот і тривалий час мандрували зеленими пагорбами і тінистими лісами. Важким і заплутаним був їхній шлях. Здавалося, що їм ніколи не дістатися до Оонеї, міста лютні та танцю. Але в сутінках, коли висипали зорі, Іранон співав про Ейру та її красу, а Ромнод слухав його, й обоє почувалися на диво щасливими. Вони харчувалися фруктами, червоними ягодами і не помічали плину часу, а тим часом минуло, либонь, багато років. Маленький Ромнод помітно витягнувся, його голос тепер звучав нижче, але Іранон лишався таким самим, як і раніше, прикрашав своє золотисте волосся виноградною лозою й ароматними смолами лісів. Так непомітно розговівся і згас день, коли Ромнод став виглядати старшим за Іранона. А він був дуже юним при їхній першій зустрічі на березі ледачої, одягненої в камінь Зуро, біля якої він сидів і шукав гілочки з набряклими бруньками.
Аж ось одного разу в повню подорожні вибралися на високий гірський стрімчак і поглянули вниз на міріади вогнів Оонеї. Недарма селяни казали їм, що вони були вже зовсім близько від неї. Тепер збагнув Іранон, що це – не його рідна Ейра. Вогні Оонеї були зовсім іншими, різкими та сліпучими, тоді як в Ейрі вони світили м’яко та чарівно, немов місячне сяйво, що переливається на підлозі біля вікна, біля якого мати Іранона колись заколисувала його своєю піснею. Але так чи інак Оонея була містом лютні й танцю, тому Іранон із Ромнодом зійшли крутим схилом, аби знайти людей, яких могли б потішити пісні та мрії.
Заледве вони увійшли до міста, як опинилися в юрбі бражників, котрі у вінках із троянд швендяли від будинку до будинку, звисали з балконів і визирали з вікон. Вони старанно слухали пісень Іранона. Коли ж він скінчив співати, то вони обсипали його квітами й оплесками. Тоді ненадовго увірував Іранон, що знайшов нарешті тих, хто думав і відчував, як і він сам, хоча це місто ніколи не могло б зрівнятися красою з незабутньою Ейрою. На світанку ж роззирнувся Іранон навсібіч, і його охопило сум’яття, бо куполи Оонеї не сяяли золотом, а були сірими та похмурими, а містяни поблідли від гулянок, отупіли від вина і навіть віддалено не нагадували променистих жителів Ейри. Але оскільки ці люди обсипали його квітами й аплодували його пісням, Іранон вирішив лишитися у цьому місті, а разом з ним і Ромнод, котрому припали до душі гучні забави. Тепер він постійно носив у волоссі мирт і троянди. Часто співав Іранон веселим гульвісам ночами, але, як і раніше, був увінчаний лише лозою з гірських лісів і ніяк не міг забути мармурових вулиць Ейри та кришталевої чистоти Нітри. Він співав і в палатах володаря,
